– А наша донька із-за тієї мавпи геть розхворілася.
– Ясна річ. Розумію вас. У мене самого діти. Мавпи, правда, немає. Та є котики і песики. І діти їх дуже люблять. Так що, Василю, доведеться людям за мавпу заплатити. І, мушу сказати, немалі гроші. Чи через суд, чи полюбовно домовитеся. Наступного разу будеш обачніший.
– То це я тепер на мавпу буду працювати?
– А ти хотів, щоб мавпа на тебе працювала? Хитрун ти, Василю.
На тому й розійшлися, лишивши фотографа в непевному настрою.
– Зараз піде нап’ється, – засміявся Оленчин батько.
– Про мене нехай хоч заллється, – витерла сльози Оленчина мама.
– Сама винна. Нічого було йому мавпу давати. Він взагалі міг сказати, що не брав її і не бачив.
– Нехай би тільки спробував.
– І спробував би. А що б ти йому зробила?
– Та я б його… Я б його…
– Перестань. Нічого б ти йому не зробила. Сама винна. На гроші злакомилася. Думала, що Джені добрі гроші заробить. А воно он як вийшло. Ні Джені, ні грошей.
– Досить мене шпетити. Ти краще на афіші дивися. Мавпа в цирку виступає. Мадмуазель Ріта.
– Слухай, а може це наша?
– Ти що! Цирк приїжджий. Звідки там наша мавпа взялася? А потім… Вона Ріта, а не Джені.
– А ти хотіла, щоб вона їм ще й ім’я своє назвала?
– І справді.
– Я от думаю… А може цей шахрай продав цирку нашу мавпу?
– А що? Цілком міг таке зробити. А йому що?
– Треба піти на виставу. Візьмемо Оленку та й підемо.
– Оленку? Ні в якому разі. Знаєш, як дитина плакатиме?
– Та знаю. Але може… Нехай би подивилася.
– Ти що, і справді думаєш, що це може бути наша мавпа?
– А чому б і ні?
– Та ну. Її ж треба спеціально готувати, програму з нею робити.
– А наша Джені знаєш яка розумна? Що там її готувати! Дали банан чи якусь там цукерку – і вона тобі зробить все, що хочеш.
– Не думаю. Однак Оленку не можна в цирк брати. Для неї це буде ще одна травма. Давай спершу підемо самі.
– І що? Ти впізнаєш мавпу?
– Звичайно, ні. Мені здається, що мавпи всі однакові.
– Тому і треба взяти Оленку.
– Але ти собі уявляєш, що буде?
– Уявляю. Але треба.
– Це може бути серйозний нервовий зрив. Дитина травмована.
– І чия вина?
– Моя. Може досить? Що ж мені тепер?..