– Ех, ти, розумна. Санаторій «Конвалія», якщо він правду сказав. Ти ж у нього документи не дивилася. А може він ні в якому санаторії не працює. А може він взагалі якийсь шахрай і за нашу мавпу вже взяв трохи долярів. Ця екзотична тваринка коштує чимало.
– Тихо. Бо як почує Оленка…
– З твоєї вини у дитини нервовий зрив. І школу пропускає, і здоров’я губить…
– Із-за дурної мавпи!
– Ні. Із-за твоєї дурної голови. Заробити захотіла. Віддала мавпу людині з вулиці.
– Ну, досить мене розпікати. Ходімо.
Робити нічого. Довелося йти до фотографа у санаторій «Конвалія». На щастя, фотограф був на місці і насправді там працював. Побачив їх – і зблід.
– Ми прийшли… Ми хотіли забрати нашу мавпу. А то, знаєте, дівчинка плаче і…
– А мавпи нема.
– Як нема? А де ж вона?
– Не знаю. У мене її нема.
– Але ж ви її у нас взяли. Особисто ви. Ви обіцяли…
– Так. Я думав, що зароблю з її допомогою трохи грошей, а вона втекла.
– Як втекла?
– Звичайнісінько. Втекла.
– А чому ж ви нам нічого не сказали?
– Не хотів вас засмучувати. Я думав, вона знайдеться.
– Нічого собі – не хотів нас засмучувати! Ви просто шахрай. Скажіть чесно, скільки грошей ви взяли за нашу мавпу.
– Та не брав я ніяких грошей. Втекла ваша мавпа.
– Ми вас до суду подамо.
– А я вас до суду подам. Ваша мавпа таких збитків мені наробила. Вона мені розбила дорогий фотоапарат. А скільки готових світлин знищила.
– Не ми ж вам збитків наробили, а мавпа. От і подавайте мавпу до суду. Та ще в інтерпол, щоб її знайшли.
На галас вийшов головний лікар.
– Що тут таке? Що трапилося? Чого ви зняли такий галас?
– Оцей ваш тип взяв нашу мавпу, щоб з нею людей фотографувати, а тепер каже, що її нема. А вона ж коштує шалені гроші.
– Що за діла, Василю? Що за мавпа? Чому я нічого не знаю?
– Ну… Взяв я у них мавпу. Думав щось заробити. Знаєте, як люди люблять з мавпами чи ще з якимись тваринами фотографуватися.
– Зі слонами, скажімо. Чи з крокодилами. І далі що?
– А далі… Вона розбила мій фотоапарат, знищила всі фотографії та й утекла.
– Отак! Досадив ти їй, видно, розсердив тварину.
– Та… Нічого такого я їй не робив.
– А може ти її напоїв? Так просто. Заради цікавості.
Головний лікар посміхався. А що йому? Він явно був у гуморі. Всім іншим, і фотографу також, було не до гумору.
– Ну да, Ігоре Михайловичу! Таке скажете! Став би я на таку скотину горілку чи вино переводити.
Головий лікар посуворішав.
– Знаєш, Василю, це несерйозно. Ти приносиш в санаторій тварину, може й хвору, може й не щеплену.
– Вона у нас щеплена. Ми за тим слідкуємо, – вступилася Оленчина мама.
– Це добре. Але ми про те дізнаємося лише тепер, коли мавпи вже нема.
– А може вона є. Може він її просто сховав.
– Став би я її ховати. Потрібна вона мені.
– Значить, потрібна, якщо ти пішов до чужих людей і взяв у них мавпу. А ті наївні люди, не знаючи тебе, просто так дали тобі ту екзотичну тварину. А тепер що? Вони тепер про тебе можуть подумати що-завгодно. І дива у тому нема. І ти сам про таку людину казна-що подумав би.
– Нема її в мене, Ігоре Михайловичу.