– А ще я тобі гриву розчісувала б. Он яка вона у тебе закудлана. А ти мене не вжер би?
– Ні. Що ти! Своїх я не зачіпаю. Я тепер лев сумирний. Їм з людських рук, ні на кого не полюю. Інколи, правда, рикаю, але це так, щоб не забути, як воно.
– І тобі від того сумно?
– Як тобі сказати?.. Буває трохи сумно, буває дуже. Неволя. Ну… Досить тих розмов. Не рви моє серце.
– То я піду вже. Трохи посплю.
– А я ще трохи порикаю, волю згадавши.

Оленка прийшла зі школи і відразу ж покликала свою приятелюку.
– Джені! Джені!
Але відповіді не було.
– Де ти, пустунко?
Тихо.
– А-а, ти заховалася. Ну виходь. Досить. Я немаю часу тебе шукати.
Але мавпочки ніде не було.
– Джені, я тобі щось принесла.
Але мавпочки ніде не було. Оленка не на жарт злякалася.
«Може захворіла і її забрали до лікарні?»
Якщо мавпочка кудись сховалася, то довго не витримувала і зі сміхом виходила.
– Ні, її нема. Щось сталося.
Оленка подзвонила мамі на роботу.
– Мамо, що сталося? Де моя Джені? Її нема.
І в сльози.
– Не хвилюйся, Оленко. З Джені все в порядку. Просто…
– А де вона?
– Ти слухай… Я кажу. Її взяв один фотограф…
– Фотограф? Який фотограф? Мою Джені?
– Фотограф. Розумієш? Котрий в санаторії людей фотографує. З мавпою ж цікавіше. Розумієш? Він щось заробить та й нам щось кине.
– Мамо, як ви могли? І ви віддали Джені в чужі руки?
– Я думала…
– Мене не спитавши? То ж моя мавпочка.
– Вгамуйся, дочко, не кричи. Нічого страшного.
Та Оленка не просто кричала. Вона ридала. У неї починалася істерика.
– Моя Джені! А може він якийсь п’яниця? А може він…
Дівчинка кинула трубку. Мати подзвонила на роботу чоловікові.
– Їдь скорше додому. Там Оленка. Вона плаче. У неї, мабуть, істерика.
– Це тобі треба їхати, а не мені. Ти заварила ту кашу.
– Тобі не жаль доньки. Ти не маєш серце.
– Мені не жаль? А ти хіба не знала, що Оленка любить свою мавпочку?
Вони обоє примчали додому. Оленка була в жалюгідному стані. Сплакана, розкуйовджена, не хотіла нікого бачити, ні з ким говорити.
– Заспокой її, – мати до батька. – Ти це вмієш.
– Ти віддала мавпочку – от і поясни дитині, навіщо ти це зробила.
В їхній мирній родині давно вже такого не було. На ранок Оленка затемпературила і до школи не пішла. Заспокійливих пігулок категорично не пила, нічого не їла і ні з ким не розмовляла.
– З тим треба щось робити. Я й не уявляла собі, що таке може бути. Треба лікаря. А якого?
– Ніякого лікаря їй не треба. Треба піти до того фотографа і забрати мавпу – от і все.
– Піти до фотографа? Якось незручно.
– Що незручно? Не подарувала ж ти йому доньчину мавпу.
– Я навіть не пригадую, з якого він санаторію.