Дорослі допомагали йому розштовхувати дітей. Вони зрозуміли, що це і є власник мавпи. Ще добре, що він не спитав, чия це мавпа. А така думка у нього була. Все б зіпсував. А тепер він зрозумів, що всі прийняли його за власника тієї екзотичної істоти. Треба було так себе і тримати.
– Ану розійдіться. Хіба ви не бачите, що вона вас боїться? Зовсім перелякали бідолашку. Зовсім, зовсім відійдіть. І заговорив з мавпою. Ніжно, лагідно, більше розраховуючи на банани.
– Маленька, бідненька! Іди сюди.
Гарячково думав. Як її назвати. Мусило ж у неї бути якесь ім’я.
– Ріточка! Рітуся!
«Добре, добре. Годиться».
– Оленка. Оленка, – плаксиво заговорила мавпа.
– Так, так, Оленка, – підлаштовувався, до неї Яків Кузьмович, хоча й не знав до ладу, до чого тут Оленка. Головне – контакт з твариною.
– Ну… Ріточка! Хочеш банан?
Так, вона дуже хотіла банан. Це було видно по її очах. Тваринка явно була голодна.
– Ну… Ходи, маленька, сюди. Бачиш? Банани. Ну… Злазь. Це тобі зовсім не важко. Ну…
Мавпа обережно злазила. Коли вона вже була на нижніх гілках, Яків Кузьмович наставив руки – і вона стрибнула просто до нього. Люди ще трохи подивилися та й стали розходитися. Все гаразд. У мавпи знайшовся господар.
– Я так і думала, що то з цирку.
– Ріта називається.
– Треба буде піти на виставу.
– Мабуть, квитки дорожезні.
– За таке не шкода і гроші заплатити.
– Але як вона у них втекла.
– Недогляд.
– Добре, що ще тигр не втік чи лев.
– А я думаю, що вони її навмисно випустили. Для реклами.
– Може й таке.
Розмов було багато, та добре те, що мавпа була в надійних руках.
Яків Кузьмович ішов по місту, тримаючи на руках мавпу. Мавпа їла банани і вдячно порпалася у волоссі Якова Кузьмовича. Це була добра реклама для цирку.
«Яка удача, – думав Яків Кузьмович. – Треба буде негайно міняти програму. І афіші також. Дорого. Та нічого не зробиш. Треба. Якщо навіть вистави затримаються. І все-таки цікаво, чия ж то мавпа? Є ж у неї справжній власник. Мусить бути. Я ризикую, ясна річ. Та поки ще той власник знайдеться… А ще те довести треба, що то мавпа його… Словом, мадмуазель Ріта. Ах, яку програму можна зробити. Скажімо, мадмуазель Ріта і лев Теофіл! Ні, не відразу. Спершу ми дамо їй вільну програму. Нехай робить, що вміє. Нехай звикає до арени і до залу. Ну. Звичайно, репетиції, банани і все таке. Аби тільки власник якомога довше не знайшовся. Ну хоча б не відразу». Мавпа обживалася в цирку. Вона, ясна річ, під наглядом, знайомилась з тваринами. Слон її не зацікавив, тигра вона боялася, а от лев… Сторож божився, що чув, як вони між собою розмовляли. Не нашою мовою, казав він, а якоюсь… Своєю. Про що вони розмовляли? Це легко було собі уявити. А про що ви розмовляли б, якби були мавпою і левом.
– Привіт, мала.
– Привіт, гривастий.
– Я взагалі-то Теофіл.
– А я Джені, але тут мене називають Ріта. Вони не знають мого справжнього імені. Мадмуазель Ріта. От як. По-моєму нічого. А ти як тут опинився?
– Ет, довга історія. Зловили та й…
– Як тут життя?
– А-а, як у нас кажуть, собаче. Тобто погане. Тільки що гавкати не заставляють.
– То давай звідси тікати. Я, здається, можу відчинити твою клітку.
– А сторож?
– А-а, сторож з переляку на люстру залізе.
Лев зареготав. Ви коли-небуть чули, як сміються леви? І я не чула. Думаю, що це не дуже смішно. А пересміявшись, сказав:
– Ти, мала, дуже симпатична. Але не знаєш життя. Не можна нам звідси тікати.
– Ну чому? Все ж дуже просто.
– Не так воно просто, як тобі здається. Не зловить нас сторож, то другі на вулиці зловлять.
– Не зловлять.
– І куди ж ми?
– Як куди? В Африку.
– Мавп’яча твоя голова! Як же ти до тієї Африки добирешся? Чи ти думаєш, що Африка за сусіднім городом? Африка далеко. Дуже далеко.
– Я сюди літаком летіла. Я пам’ятаю.
– На літаку! Щоб на літаку летіти, треба мати квитки. А квитки за гроші продаються. Ти хоч знаєш, що таке гроші?
– Знаю, знаю. За гроші мені дівчинка банани купувала.
– За гроші все можна купити, але ж ми їх не маємо. То давай вже якось тут. Ми могли б разом виступати. Ти могла б на мені верхи їздити. Треба якось їм підказати.