А той фотограф і справді був недобрий чоловік. І тварин він зовсім не любив. Йому лиш би тільки заробляти гроші, якнайбільше грошей. Цілими днями Джені з заклеєним ротом позувала перед фотообєктивом. З нею охоче фотографувалися і дорослі, і діти. Ніхто не зважав на те, що мавпочка вже зовсім знесилена, що її мордочка жалібно кривилася, а інколи у неї на очах блищали слізки. Хто ж буде зважати на кривляння мавпи? Зате ж як цікаво. А фотограф хвалився своїм друзям, таким самим, як він:
– Та тварюка думає собі, що я і справді буду їй банани купувати. Аякже! Розігнався! Нехай жере картоплю.
Схвальний регіт і ще одна пляшка.
Тримав її на повідку, бо якось вона йому таке утяла, що потім хлопці над ним довго сміялися.
Мавпа дременула він нього і залізла на найвище дерево. Він поліз за нею, а мавпа ще вище. Залізла на самісінький вершечок, сидить, гойдається, а потім повисла головою до низу, а головне – кривляється. Справжній тобі цирк. Безкоштовний. Людей назбиралося, дивляться, регочуть, а йому не до сміху. Ну як її зняти? Довелося банан купити, щоб приманути кривляку. Злізла. Та з того часу тримає її на повідку. Ясна річ, мавпі таке не подобається. Та йому що? Нехай терпить. На те вона мавпа, а він людина. Дехто його припам’ятовував, переконував, що так не можна, та він знав своє і нікого не слухав.
А якось… Зараз фотограф і сам не може пригадати, як це сталося. Він вийшов у сусідню палату. Думав на хвилинку, а затримався на довше. А мавпа тим часом знялася з повідка, розклеїла рот, з’їла те, що знайшла. Гепнула об підлогу дорогий фотоапарат, пошматувала готові фотографії та й утекла. Ніхто її не затримував. Чергова була зайнята чимось іншим. Та й не її це обов’язок – мавпу ловити. Їй за те грошей не платять.
Джені вийшла на вулицю та й пострибала собі навмання, куди їй стрибалося. Добре, що ще не прийшло до її мавп’ячої голови переходити вулицю, бо могла б потрапити під чиї-небуть колеса. А так стрибала собі і не дуже розбірливо вигукувала:
– Оленка, Оленка.
Першими її помітили діти.
– Що це?
– Мавпа! Мавпа!
– Ой, яка гарнюня!
– Може, вона з цирку?
– Та ні, не з цирку. То фотограф з «Конвалії» з нею людей фотографує. Я бачив, я теж хотів сфотографуватися, але він, шкура, дорого дере.
– Ще б не дер! Це ж мавпа! Справжнісінька!
Це було цікаво. Таке побачиш не щодня.
– Давайте її зловимо.
– Давайте.
– А що ми з нею будемо робити?
– А там побачимо. Найперше треба її зловити.
– Що робити? В звіринець віддамо.
– Ага! Здамо! Продамо. Ти знаєш, які бабки можна за неї взяти? Це ж тобі не кіт і не собака. У нас мавпи не на кожному кроці зустрічаються, не на кожному дереві сидять.
Отак розмовляючи, діти спробували її оточити, але мавпа виявилася спритнішою. Вона миттєво вилізла на каштан, вмостилася там на самісінькому вершечку та й ну викрикувати всякі лайливі слова, яких навчилася від фотографа. Для дітей це був справжній цирк. Цікавішу розвагу важко було й придумати. А головне – безкоштовно. Дітей зібралося сила-силенна. Вже й дорослі стали підходити.
– Що там таке?
– Та щось наче на дереві.
– Може дитина? Господи! Ще розіб’ється.
– Ні, то не дитина.
– Та ні, то не дитина. То, либонь, мавпа.
– Господи! А де ж вона тут взялася?
– Може з цирку. Кажуть, цирк приїхав.
– Втекла, напевно, бідолашна.
– Може бути. Там тваринкам не солодко живеться.
– І що ж вона тепер?
– Пропаде. А що? На волі вона у нас не виживе.
– Шкода. Треба якось…
– Не полізеш же ти за нею на дерево.
– Треба б комусь сказати.
В цей час повз той натовп проходив директор цирку. Цирк приїхав на гастролі у це приморське курортне місто. Розраховували тут на довше затриматися. Поки облаштовувалися, то ніколи було і в гору глянути. А зараз Яків Кузьмович зітхнув з полегкістю і вирішив пройтися та й місто оглянути. І тут він побачив натовп. Здивувало те, що було багато дітей. Підійшов ближче і побачив… Ні, найперше він почув, як хтось немилосердно лаявся. Якова Кузьмовича вразила не так сама лайка, як голос і якийсь дивний акцент. Щось у ньому було таке… Дітлашня реготала, а дорослі знизували плечима. І тут він побачив її. То була мавпа! Справжнісінька! Вона була заскочена чи перелякана тим натовпом. Сиділа на вершечку дерева. Їй, очевидно, вже набридло там сидіти, та злізти вона боялася. Не висоти боялася, а натовпу. Яків Кузьмович зметикував, що йому поталанило, і рішуче пробився ближче до дерева. Головне не розгубитися і повести себе, як власник мавпи. Він кинувся до кіоска і купив в’язку бананів.
«Тепер можна».