– Вони в мене до балу ще не доросли. Я не знаю. Які там у вас порядки, а у нас так заведено: перше, ніж запрошувати кудись дітей, треба у батьків дозволу спитати. А ти, не питаючи дозволу, кудись моїх доньок хочеш запрошувати.
– Так то ж на бал!
– Однаково.
– Так то ж королева веліла.
– Пробач, дівчино, чи як там тебе, але я не піддана вашої королеви.
– І справді. А я думала…
– А ти думала, що цілий світ належить твоїй королеві. Це не так. Якщо й вона так думає, то ти її припам’ятай. Ну, іди. Мені ніколи.
Маруся недбало згорнула коштовності та й понесла їх у скриню.
«Буде донькам на придане, – подумала. – Тим ще рано журитися, але ж дівчата ростуть».
А чоловікові сказала:
– Тепер будемо чекати високих гостей. Може й сама королева до нас завітає.
– От морока!
– Ніякої мороки. Я той рушник знову на підвіконні простелила.
– І все-таки це якісь химери. Казка – є казка. Нехай у казки вірять діти. До чого тут ми? Я в ті химери щось не дуже вірю. Фея! Королева! Ет! Дурня якась.
– А діамантові корони ти забув? Я ж їх не вигадала.
– Ну… Так. Мушу визнати.
– Як визнаєш корони, то мусиш визнати і королеву. Мусиш визнати і те, що казковий світ – це не вигадка. Власне… Не зовсім вигадка.
– І тут враз вони почули сердитий крик.
– Хто смів? Та я вас…
– Біжи, зустрічай свою високу гостю. Тільки будь обережна. А то оберне тебе на…
– Не оберне,- засміялася Маруся. – А ти займися дітьми.
Королева стояла непорушно, туго сповита чорним рушником. Обличчя її було розгніване.
– Негайно! Звільни мене! Я наказую! Бо інакше…
– Тут наказую я. Тут моє королівство. Я тебе, ясна річ, звільню, але мусиш поводити себе пристойно.
Голос королеви набрав оксамитового забарвлення.
– Ну… Звільни мене від того чортового рушника. Щоб я могла з тобою поговорити.
– Давно пора. Я слухаю тебе.
Маруся набрала поважного тону. Перед нею стояла ще молода вродлива жінка. Вона була в королівських шатах, тільки що без корони. Її одяг сяєв коштовностями. Та й сама вона… На пальцях були персні, на руках браслети, у вухах кульчики, на шиї дорогі ланцюжки. Думала, напевно, Марусю вразити.
«Як ялинка, – подумала Маруся. – Поначіпляла на себе казна-чого та й пишається. А що в голові – того не видно».
– Чого ти хотіла, ясна пані?
– Я – королева.
– Шаную твою величність, але ти королева, перепрошую, не моя.
– Ну… Так. Але у тебе живе моя донька, принцеса Донела.
– Таке ім’я я чую вперше. Ти кажеш, що в мене живе твоя донька? Це як? Я її у тебе позичила чи на прокат взяла? Так і я можу заявитися в твоє королівство і вимагати твого сина чи ще кого там. У тебе є якісь докази, що котрась з моїх доньок принцеса?
– Нема.
– Отож-бо й воно. То повертайся у свою казку і не нудь світом.
Королева заплакала і стала схожа на звичайну жінку. Марусі навіть шкода стало.
– Я тільки хотіла запросити дівчаток на бал.
– Для балів вони ще замалі. У нас так заведено. У твою казку вони не підуть. Я їх не пущу. Якщо хочеш, то можеш завітати у нашу казку.
– А хіба у вас…
– Так. У нас буває справжня казка. На новий рік, на Різдво, на Великдень. Приходь – то й побачиш. Тут ти зможеш помилуватися ялинкою, дитячими танками, катанням, вертепами, послухати наші колядки. А весною послухаєш гаївки і, якщо захочеш, покружляєш у «кривому танці». Це будуть казки, які вам і не снилися. І ти зможеш тут бути королевою. Всі сприймуть тебе з радістю, подумають, що ти для свята так одягнулася.
– А подарунки?
– Якщо захочеш, можеш щось і подарувати. Тільки не треба коштовностей. У нас їх не часто дарують.
– А принцеса?
– Моя тобі порада: ти ще жінка молода, народи собі ще одну доньку. А коли поталанить, то дві чи й більше. От і будуть тобі принцеси. А моїх дочок не займай. Не раджу. Що ж, до побачення. Чекаємо тебе в гості.

І кажуть, що королева таки буває на всіх святах, добра, милостива, вона роздає подарунки всім дітям. Діти люблять її і чекають. Не знаю. Я її не бачила. Але так кажуть.
А принцеса? Живе собі на землі ніким не впізнана і сама не підозрює, що вона принцеса. Пригляньтеся до наших дівчат. Може ви її впізнаєте.