Ледве дочекала, доки сонце трохи вгору підбилося.
«Тепер вже можна іти, – подумала. – Вже й череду в поле вигнали».
Хвилювалася, як школярка перед екзаменом. Що то скаже її бабуся Бебичка?
– Я так і думала, що тобі не спиться, – сказала бабуся. – Могла й раніше прийти. Який там сон у старих? Та вже що… Сідай та слухай, що буду казати. Твоїм дівчаткам ніяка біда не загрожує. То найперше. Бо ж знаю, про що журяться матері. Жити вони будуть у розкоші і при щасливій долі. А от ти, якщо про себе не потурбуєшся, проллєш чимало сліз. Тебе можуть розлучити з твоїми дітьми. Я вже обох називаю твоїми, бо ж таки твої.
– Розлучити? Хто може мене розлучити з моїми доньками? Ви лякаєте мене, бабусю.
– Я не лякаю тебе, дитино. Який хосен мені тебе лякати? Я кажу тобі те, що прочитала по зірках. А зірки ніколи не брешуть. То ворожбити можуть брехати. Або на зорях не розуміються, або не хочуть псувати настрій своїм відвідувачам. Тому й брешуть. А я кажу тобі так, як є.
– Але ж хто, бабусю?
– Твоїми дівчатками зацікавилися високі особи з однієї казки.
– З казки? Але ж це якась нісенітниця. В таке ні хто не повірить. І я не вірю. Це неймовірно.
– В наш час все ймовірно. А те, що твоїм дітям подарували корони із справжніх діамантів, ймовірно?
– Теж… Неймовірно.
– Отже, доведеться повірити. Дівчинка, котру тобі підкинули в колиску, була принцеса.
– Як?
– Отак. Ти слухай. Потім будеш дивуватися. Так склалося, що треба було рятувати принцесу. Казкові лікарі, чарівники були безсилі. Тільки людська мати з реального світу могла вигодувати дитину. От і підклали її тобі в колиску. А тепер скажи мені: чи можеш ти відрізнити, котра з дівчаток твоя?
– Ні. Не можу. Вони ж, як близнючки.
– Але ж ти знаєш, що вони не близнючки.
– Знаю. Та я вже з тим зжилася. А відрізнити… Ні, не можу.
– От і вони не можуть. Королева з розуму сходить. Свариться, що ніякої відмітки не поставили. Вона готова обох дівчаток визнати принцесами. Тому й обдаровує їх обох. Але тоді… З часом… Сама здогадайся, що буде з часом. Сукнями і коштовностями вони заманять дівчат у свою казку. Це ж така спокуса. Їм там зле не буде. Розкіш, бали, пошана. Але ви з чоловіком залишитеся без дітей.
– Бабусенько, голубонько! Що ж робити?
– Я думала про те всю ніч. І ось що я придумала. Колись давно подарувала мені моя бабуся рушник. Це незвичайний рушник. Сам він чорний, а на ньому чорне вишиття. Такий ні з чим не сплутаєш. Цей рушник ще називають рушником чорної феї.
– Ой, бабусю, аж страшно. А чи не буде від чорної феї якого лиха нашим дітям і нам? І взагалі… Хто така та чорна фея? І чому вона чорна?
– Ніякого лиха вам не буде. А чорна вона тому, що карає кривдників. Не ходить вона по балах та по весіллях. Їй ніколи. Бо кривди ще так багато на землі. Скривджених чорна феє завжди захищає.
– Ой, бабусю. З чорним кольором у нас завжди пов’язували все сумне та недобре.
– Що тобі сказати, дитино? Справа не в кольорі. Інколи і світлі кольори приносять всілякі біди. Що ж, думай сама.
– А що мені думати? Мушу погоджуватись.
– Ніхто тебе не змушує.
– Лихо мене змушує.
– Лиха ще нема. Дай Боже, щоб і не було.
– То що з тим рушником робити?
– Розстелиш той рушник на столику в дитячій кімнаті, або можна й на підвіконні, де зручно – і чекай гостей. Своїм він загрози не несе. А коли в кімнаті з’явиться хтось чужий, видимий чи не видимий, отоді той рушник оживе і сповиває тісно-тісно непроханого гостя. Так тісно сповине, що той не зможе і поворухнутися. Йому зостанеться тільки одне: покликати на допомогу. Отоді ти й дізнаєшся, хто до вас навідується і чого хоче.
– А дітям той рушник нічого не зробить?
– Ні. Він знає, кого сповивати.
– Страшно.
– Іншої ради нема. Не роби ні чого – то й залишишся без дітей. Їх у тебе виманять. А головне – нікому буде поскаржитись. Ніхто тобі не повірить. Порадять звернутися до психіатра. А тепер думай. Чим могла, тим допомогла.
Подякувала Маруся та й пішла додому. Вдома з острахом постелила той рушник на вікні та й стала чекати. Недовго й чекала. Десь так у надвечір’ї, діти ще бавились надворі, а Маруся з хати нікуди не йшла, наче прип’яв її хто, як з дитячої кімнати почувся легкий зойк, а потім наче тоненький писк. Увійшовши до кімнати, Маруся побачила маленьку дівчинку, сповиту чорним рушником.
– Ой, вирятуйте мене з того жахливого сповиття, – плакала дівчинка.
– Вирятую, – запевнила Маруся, – Тільки ти спершу скажи мені, хто ти така і що ти тут робиш у моїй кімнаті.
– Ой, все розкажу, тільки розвиніть мене, бо задихнуся.
Звільнила Маруся свою полонянку. Перед нею стояла дівчинка, як її доньки, тільки у неї за плечима були згорнуті крила.
– То хто ти така?
– Я – фея. Ще маленька, ще не справжня, я ще тільки вчуся бути феєю. Мене королева послала до ваших принцес. За що ви мене так? Я нічого поганого не зробила. Я тільки подарунки принцесам приносила.
– А зараз з чим прийшла?
– І зараз. Ось…
І стала з усіх кишеньок висипати коштовності.
– Ого! – не втрималася Маруся. Чого тут тільки не було! І каблучки, і кульчики, і ланцюжки, і щось таке, що Маруся і не знала, куди все те чіпляти. Маруся дивилася на весь цей скарб без пожадливості.
– Все це для принцес, – гордо сказала фея.
– Я їх бачила. Потай підглянула. Вони у вас такі красуні. У всьому нашому королівстві таких немає.
– Я рада, що мої доньки тобі сподобалися. А зараз от що, дитино. Ти гарненько це все збереш і віднесеш своїй королеві. Скажеш їй, що мої доньки не принцеси і не потребують королівських подарунків.
– Що ви! Така образа! Та королева накаже мене зміям кинути.
– А що ж тоді робити?
– Ви прийміть ці подарунки, а я королеві усе розкажу. І про рушник чорної феї розкажу. І скажу, щоб вона мене більше до вас не посилала. Я стільки страху натерпілася. А ще скажу, що у вас є рушник чорної феї. Щоб вона остерігалася.
– Так ти знаєш про цей рушник?
– Хто ж про нього не знає?
– Тільки-от… Як він у вас опинився?
– Ти думала, що тільки в казках дива бувають? Дива трапляються і в нашому житті. Ну, іди та приводь свою королеву. Нам з нею давно пора поговорити.
– А я, власне, прийшла запросити принцес на бал.