Жила Бебичка на краю села, майже під лісом. Кругом її хатини росло різнотрав’я, літало бджілля, по деревах густо гніздилося птаство.
– Тут у вас, бабусю, справжній рай, – сказала Маруся, привітавшись.
– Тільки от, дитино, відьми в раю не живуть.
– Я бабусю, вас так не називала.
– Ти не називала, то інші називають. Але то пусте. Нехай назвуть хоч і горщиком, аби в піч не сунули. Зла я нікому не роблю. Тільки добро. Та нехай там. Розказуй, дитино, з чим прийшла. Тільки все розказуй, якщо хочеш, щоб я тобі допомогла.
І Маруся розказала усе: і про чужу дитину в колисці, котру вони з Іваном прийняли за свою, про дива всякі, що тепер кояться в їхній хаті. І про діамантові корони розказала. А що мала робити? Вислухала її стара, а потім задумалася, довго так мовчала, а тоді мовила:
– Це тобі не ворожіння: любить – не любить. Тут треба… Приходь, дитино, завтра. Увечері я подивлюся на небо, у зірок спитаю – то може щось і проясниться.
Пішла Маруся додому. Не йшла, а бігла. Якась тривога огортала душу. І не даремно. Схвильований Іван ходив по хаті. В дитячій кімнаті сміялися діти.
– Що? Що сталося? Знову щось?.. – спитала жінка, ледве переступивши поріг.
– Та… Маємо знову подарунок. Не ми, ясна річ, а діти.
– Що там ще? Чого нам ще бракує?
– Прекрасні сукні. Я б сказав, бальні. Хоч я в тому і не розуміюся. Вишиті, вигаптувані, розшиті діамантами. Слово, сукні для принцес. Та я так не розкажу. Це треба бачити. Ось зараз побачиш. А до тих суконь мештики з золотими застібками. Про таке можуть мріяти хіба що принцеси.
– І що дівчата?
– А що дівчата! Крутяться перед дзеркалом і сміються. Кличу їх – вони не чують. Як не наші.
Маруся увійшла і не впізнала своїх дівчаток. Перед нею були справжнісінькі принцеси в розкішних сукнях, в діамантових коронах. Це були наче не її доньки. Вони уваги не звернули, що вона прийшла. Дивилися на неї, а бачили щось інше, якийсь примарний, нереальний світ.
– Галинко! Яринко!
Глянули, наче прийшли до тями.
– Мамочко! Подивися, як гарно.
– Бачу, що гарно. Та у будній день так не одягаються. Хіба ви кудись зібралися?
– Може й зібралися.
– Може й на бал.
– Нам обом приснився однаковий сон.
– Таке буває – ви ж сестрички. І що ж вам снилося?
– Ой, нам снилося, що сама королева запросила нас у казку на бал.
– А ще вона сказала, що ми обидві принцеси.
– От що, мої любі… Я все відкладала та й відкладала ту розмову. Не хотіла вас хвилювати. Та бачу, що доведеться. Такі дорогі подарунки не бувають просто так. Хтось має якийсь намір. Аби Бог дав, щоб той намір не таїв ніякого зла. А може бути й таке, що хтось хоче вас від нас забрати. Може і таке статися.
– А ми не підемо.
– Ми як закричимо.
– Ваш крик може й не допомогти.
– Навіщо ти, мамо, нас лякаєш?
– Я вас не лякаю. Я застерігаю. Не можна приймати дорогі подарунки, коли навіть не знаєш, від кого вони. Розкішні сукні, діамантові корони… Ми з татом не можемо вам купувати такі дорогі забаганки. Ми й собі нічого такого не купуємо. Живемо, як можемо.
– Та ми що? Ми ж нічого.
– Ми не знаємо, хто нам дарує такі подарунки.
– Все це гарно, дуже гарно. Але ми могли б обійтися і без того.
– Звичайно, було б жаль. Ми тоді не були б принцесами.
– А принцесами бути так гарно.
– А розкіш! А бал! Як від такого відмовитись?
– А може нічого такого й не станеться.
– Всі ті страхи мама надумала, щоб нас налякати.
Дівчатка весело засміялися та й ну далі видивлятися в дзеркало. Сумно зітхнула Маруся. Вона зрозуміла, що її дочок можна спокусити розкішними одяганками та прикрасами. Зітхнула та й пішла. Треба було чекати до завтрашнього ранку. Що їй скаже бабуся Бебичка? Що її скажуть зірки?
Чи спала, чи не спала Маруся, а в же ніяк не могла дочекатися, доки ранок прийде . Нарешті сонечко встало, і день розпогодився.
«Хоч як мені кортить, але ж не побіжу я так спозаранку до старої Бебички. Може вона ще спить. Тим паче, що вночі вона ще й на зорі дивилася. Мушу ще почекати».