Дівчата похнюпилися.
– А ми думали…
– А ви думали, що, як одягнули корони, то вже й принцеси. Ні, любі мої. Не так все просто.
Маруся засміялася.
– Ось зараз ваша мама-королева одягне стару спідницю, запнеться хусткою та й піде на город. А ви, принцеси, допомагайте мені. Скидайте свої корони та й беріться до роботи.
Коли чоловік прийшов з роботи, Маруся показала йому корони і тихо сказала:
– Бачиш?
– Діаманти!
– Не думаю, що це справжні діаманти. Однак з тим щось треба робити.
Чоловік довго розглядав корони, а потім сказав:
– А мені так здається, що діаманти таки справжні.
– Що ти! Не лякай мене. Мені й без того страшно.
– А ось побачимо. У мене є друг ювелір. Закличу його до нас – він і подивиться.
– А це безпечно?
– Цілком.
– А коли справжні?
– Нічого. Степан байдужий до коштовностей. Він на них добре розуміється, але сам до них байдужий. Каже, що це шмельц.
– Ну… Заклич того Степана. Нехай подивиться.
Прийшов Степан. Він довго мовчки роздивлявся корони і скрушно хитав головою, а потім сказав:
– Хтось з вами приємно пожартував. Це не іграшки зовсім. Це справжні діамантові корони. Ціни їм нема, бо такі речі не продаються. Це королівські корони. Вони вироблені справжнім художником. Окрім того, що вони коштовні, це ще і витвір мистецтва. Не давайте їх дітям. Це небезпечно. Сховайте якнайдалі і нікому не показуйте. Бо коштовності – то завжди спокуса. Ви й самі те знаєте.
Маруся з чоловіком зажурилися.
– Хто ж це в наше життя втручається? Хто так ревно опікується нашими дітьми?
– Сама знаєш. Невже не додумалась? Хтось такий, що підклав нам у колиску свою дитину.
Маруся зблідла.
– Підклав – та й мав би забути. Бо навіщо тоді було підкладати?
– Воно так. А може й не зовсім так. Бо в житті бувають всякі обставини. Ситуація може й змінюватися.
– Хай там що, хай там як, а жодної дитини я нікому не віддам. Все. Я мати, а ти батько.
– Ти краще скажи, що нам робити. Жити далі і робити вигляд, що нічого не сталося… Складно.
– Та воно по-всякому складно. А головне: вони від нас просто так не відчепляться.
– В принципі… Вони нічого поганого нам не роблять.
– А я ні від кого нічого не хочу. Ні доброго, ні поганого. Я не хочу, щоб хтось втручався в наше життя.
– Найперше, Марусю, ти заспокойся.
– Та я спокійна. Але що робити? Хіба, може, піти на пораду до Бебички? Вона жінка розумна, може щось і підкаже.
Бебичку мали в селі за травознайку, за ворожку. А декотрі вважали її відьмою. Чи не в кожному селі є такі бабусі. Дехто їх хвалить, дехто відьмами називає і хреститься, коли згадують їхні імена, та коли виникає така потреба, то чимдуж біжать до них: чи зілля якого дістати, чи пристріт відшептати або й просто поворожити. От і в їхньому селі була така бабуся. А що Бебичка – то це тому, що заїкалася стара. Ще змалку їй таке сталося. Чи злякалася чогось, чи з хвороби таке їй причинилося. А розумом була баба дужа. І на травах зналася, і на зорях, і либонь, що й на людських долях. От до неї і вирішили іти за порадою, а може й за допомогою. Бо в такій непевній справі тільки вона могла розібратися.
– Ти от що, Марусю. Іди до Бебички сама. Якось не личить чоловікові по бабах ходити.
– Як не личить, то й не йди. А я піду. А ти за дітьми гляди. Ока з них не спускай.
Сказала так, зібралася та й пішла.