– Можна було. Та ніхто про таке не подумав. Дівчатка мали бути однакові, що б ніхто нічого не запідозрив.
– Осел! Козел! Копистка!
– Послухай… Скільки б ти мене не обзивала, скільки б не лаяла, нашому лихові не зарадиш. Принцеси не повернеш. З тим треба змиритися.
– Я сама хочу побачити тих дітей. Моє материнське серце підкаже мені, котра з них принцеса.
– Тобі виходити з казки в край небезпечно.
– Нехай. Якщо мій король і все його лицарство безсилі боягузи, тоді я, жінка, вийду з казки, піду в той реальний світ і пошукаю в ньому свою дочку, свою принцесу. І не переч мені. Ти знаєш, я того не люблю.
Як не умовляли її, як не переконували, нічого з того не вийшло. Ледве погодилась, щоб одягнути її старенькою бабусею. Довго вона вередувала, тупала ногами, обіцяла всіх стратити, але врешті-решт одягнула старий простий одяг, запнулась хусткою та й перевели її феї з казки у реальний світ реальних людей. Роздивилася вона і сердитися забула.
«А тут гарно. Не гірше, як у нашій казці. Я б і сама тут пожила якийсь час. Але тільки якийсь час. Та ще той осоружний одяг!»
Роздивлялася вона, дивувалася, бо ще ніколи тут не була. На якусь мить забула, що вона королева. Але тільки на якусь мить.
А дівчатка на той час за хатою в садочку бавилися собі. Хатки робили та квітками їх прибирали. Світило сонце, співали пташки, пахли квіти.
– Дивися, Галинко, чи гарно так буде?
– Ой, Яринко, дуже гарно. Ця троянда тут дуже пасує. Ось я і собі так зроблю. Піду та троянду зірву.
Та й побачила королеву, що заховалася за кущами жасмину.
– Ой, сестричко, – зашепотіла Галинка. – За нами якась баба заглядає.
– Де?
– Та он за тими кущами.
– І справді. Ще й так прискіпливо дивиться на нас.
– А може це баба Яга?
– Може.
– А може вона хоче нас забрати?
– Може.
– Давай краще маму покличемо.
І обидві в один голос:
– Мамо! Мамо!
Прибігла Маруся.
– Що там таке?
– А тут за нами баба Яга заглядає.
– Де вона?
– А он за кущами.
Маруся не з лякливих була та відразу до неї. Королева зрозуміла, що її схованку викрито, та й вийшла з кущів.
– Чого вам, бабусю? Навіщо ви дітей лякаєте?
– Яка я тобі бабуся?
– А хто ж ви?
– Я – королева. Ось накажу…
– Зрозуміло. Втекла з божевільні. Ідіть, дівчатка, додому. І чоловіка, як на лихо, в дома нема. А до вас, бабусю, я зараз поліцію викличу.
– Поліцію? Яку ще поліцію?
– А таку, що вас запровадить у будинок для королев. У лікарню.
– Та як ти смієш? – заверещала королева.
Але тут вибігли два пажі та дві феї і провели королеву в її казку. Розгублена Маруся пішла до хати заспокоїти наляканих дівчаток, а сама ще довго не могла застоятись.