– Там такі славні дівчатка, – казали хресні, коли хто питав. – Такі розумні, такі усміхнені. Здається, вони ніколи й не плачуть.
– А чого їм плакати, коли діти здорові, ситі та доглянуті? Коли у хаті лад…
– То правда. Коли у хаті лад, то у ній все добре сідає.
– А би ж то так завжди.
– І що, дівчатка однакові?
– Зовсім однакові. Як дві краплі води.
– А як же їх батьки розрізняють?
– Та вже якось розрізняють.
– І слава Богу. Діти – то втіха. Горе тому, хто їх не має.
Отак і росли дівчата.
Отак потихеньку рік минув. Дівчатка вже й тупцяли по хаті. А що вже одна без одної і хвилинки не могли бути. Як тільки одну заберуть, та друга й плакати починала. Сказано – близнюки.
– Диво та й годі, – дивувався чоловік. А Маруся тільки зітхала, та посміхалася, нічого не казала, бо ж знала: не близнючки.
А дівчатка ж були! І гарні, і розумні, і спокійні.
– Бог так дає, – казали сусіди. – Бог дав дітей та й опікується ними.
Маруся їм обом червоні ниточки почіпляла, щоб часом хтось не зурочив. Бо як тільки хто до хати прийде, то береться відразу дітей хвалити. І такі вони! І он які!
– Часник в очі, – тихо казала Маруся. Це, щоб погане око та похвальба її дівчаткам не зашкодила.

А тим часом в казковому королівстві нелад і чвари. Королева гнівалась. А коли гнівалась королева, то всі тремтіли з переляку. І навіть сам король. Бо королева тут мала більшу владу. Навіть хмари в небі, громи і блискавиці, – все їй корилося. А тепер королева невтішно плакала кожного дня.
– Де моя дочка? Де принцеса?
– Ваша величносте, її віднесли до людей, в реальний світ.
– Мою дочку? Принцесу? В реальний світ? Хто це зробив? Я накажу його стратити.
– Тоді вам доведеться стратити самого короля. Це з його наказу принцесу віднесли до людей.
– Люба моя, – обізвався король. – Ти була така недужа, що наша принцеса могла загинути. Треба було її рятувати. Це був єдиний вихід.
– А де няньки? Де годувальниці? Де в решті-решт твої чарівники?
– Від твоєї недуги всі стали такі безпорадні. А ти знаєш, серце, що своїм чарівникам я не вірю. То шарлатани.
– То на якого лиха ти їх тримаєш в нашій казці? Ще й платиш їм.
– Ти ж сама не дозволила мені їх порозганяти.
– Так я ж думала… Нічого не знаю. Негайно накажи, повернути мені принцесу.
– Люба моя! На жаль, це не можливо.
– Як це не можливо? Чому?
– Дівчатка зовсім однакові. Як близнючки. І ніхто тепер не може розрізнити, котра з них принцеса.
– Не можуть розрізнити? Дурні! Лежні! Остолопи! Вони не можуть визначити, котра з двох дівчаток принцеса! Так це ж по очах видно. По рисах, по манерах.
– Які там манери? Це ж діти.
– То й що, що діти?
– Люба моя, я вже й сам навідувався. Дівчатка доглянуті, ростуть, розвиваються. Все гаразд.
– А принцеса?
– І принцеса також. Повір мені, їх і справді не можна розрізнити. Хіба взяти якусь навмання.
– Навмання! Який розумний! А якщо вона не королівської крові?
– Ну… Не знаю.
– Не знає він! Не король, а якась потороча! Помело! Собачий хвіст!
– Дорога моя! Вгамуйся! Піддані слухають.
– Нехай слухають. Нехай знають, який у них король.
– А як тоді вони будуть поважати королівську родину?
– Мені однаково. Нема моєї донечки.
Та й знову зайшлася сльозами.
– Хіба не можна було хоча б якусь цяточку на чолі принцесі поставити?