– Та… До хати іти не хотілося б. Шуму наробимо, а чи дістанемо щось – не знати.
– Та дістанемо. Але коли він нас впізнає, то доведеться з села вибиратися. А не хотілося б. Ми тут непогано прижилися.
– Та з Микитиним багатством ми скрізь приживемося.
– Треба було ще Олейка покликати.
– Ну да! Олейка! Ото сказав! Щоб ще з ним ділитися? Ні вже. Що дістанемо, то буде наше.
– Як ти думаєш, Микита легко віддасть своє багатство? Чи почне бійку?
– Ні, легко він не віддасть. Та який би дурень віддав? Доведеться…
– Ти взяв все, що треба?
– Взяв. Аби тільки стара не верещала.
– Зв’яжемо і рот закриємо.
– Тихо. Прийшли.
– Собаки нема?
– Нема. Тссс! Хтось… Ходить.
– Микита? Не спить?
– Ні. То не Микита. Вищий і кремезніший.
– Невже охорону найняв?
– Видно, таки найняв.
– Тссс. Либонь, помітив нас. Курить…
– Микита не курить.
– Кажу ж тобі, що це не Микита.
– І смалить не цигарку. Люльку!
– Козак якийсь…
– От так штука!.. Влипли ми з тобою.
– Тікаймо звідси.
– Пізно. Він нас помітив. Хочеш, щоб пальнув? Тихо. Іде до нас.
– Що, хлопці? Заблукали?
– Та…
– Знаю ваші наміри. Та нічого у вас не вийде. Я тут на чатах. Козак Конотопської сотні Глухівського полку Іван Непийвода. Шабля і пістолі при мені. Чи з вас хтось хотів би зі мною позмагатися? Просто так. Розім’ятися.
– Та ні. Ми…
– Хтось там, либонь, щось з собою прихопив. Я знаю. То чого ж? Витягай свою штрикалку.
– Та ми… Нічого. Та ми…
– Ви, хлопці, мені не брешіть. Я знаю не тільки те, що ви кажете, але й те, що ви думаєте. Раджу вам йти назовсім не тільки з цього двору, а й з того села.
– Та ми… А чому з села?
– Ще раз вас тут зустріну – розмовляти з вами не буду, посічу вас отією шаблюкою на капусту. Нехай потім розбираються, хто це зробив. Такі шаблі тепер є тільки в музеях. Ідіть, хлопці, поки я добрий, поки я не передумав.
– Та може вже ж нам з села не треба іти? Ми ж нічого не зробили.
– Ідіть, хлопці. З покійниками не сперечаються.
– А ви…
– Так, я покійник. А де ж ви зараз можете побачити живого козака? Хіба на виставі. Так то ж козаки не справжні, а вигадані. А я – козак справжнісінький.
Крадії спершу стояли, як остовпілі, а коли спромоглися до якогось руху, то їх, як вітром здуло. Козак засміявся і ще дужче запихкав своєю люлькою.
– Добре я їх налякав. Тепер до нових віників забудуть сюди дорогу.
Сказавши те, зник, наче розвіявся, наче його тут і не було.
А Микита спав собі сном праведника, і не знав, і не відав, що відбувалося на його подвір’ї. вранці він збирався вибирати місце для нової хати.
– Поставлю велику хату, з рундучком, на дві половини, а тоді вже до мельниківни старостів зашлю. Думаю, її батько погодиться. А дівчина не проти. Я вже з нею говорив. Любить вона мене. Давно любить. І не за багатство моє, а ще тоді любила, коли я жив у бідності. Багатого нареченого батько її хотів, а вона, моя голубонька, готова була жити зі мною навіть у моїй бідній хаті.
Чи варто продовжувати нашу казку? Її кінець ви вже й самі добре знаєте. Поставив Микита нову хату, і хлів, і комору, і кошару, і все, що треба було, посватав мельниківну, і, як у всякій порядній казці, все закінчилося гучним весіллям. Тільки я на тому весіллі не гуляла, бо такі старі вже по весіллях не ходять, а сидять вдома і казки пишуть. А ви читайте, слухайте, і нехай вам таланить на все добре. Вам казочка, а мені, як любить казати Сашко Лірник, бубличків в’язочка.