– Моліться за упокій душі раба Божого Івана. А люди й не питали, хто такий був той Іван, та молилися за нього, бо, видно, добрий чоловік він був. Бог знає, з чиїх рук та доброта. Він розбереться.
І пішли балачки по селі.
– Ви чули? Микита розбагатів. Та так розбагатів, що всім бідним допомагає.
– Нехай би вже свою хату хоч трохи підправив. Бо вітер дихне – хата й розвалиться.
– Та вже тепер підправить. Або й нову поставить.
– То може нарешті мельниківна заміж вийде. Батько ніяк не може їй багатого жениха знайти. То може тепер вже знайде.
– Нехай ще трохи почекає – то й дочка старою дівкою стане.
– А я так думаю, що перед Микитиним багатством нехай мельник сховається.
– Ну, не будемо чужі гроші лічити. А Микита – добрий хлопець. Своя хата валиться, а він чужій біді допомагає.
– А з чого він же так розбагатів?
– Хто його знає. Хлопець він чесний, на чуже добро не злакомиться. Не злодій, не розбійник. Поталанило хлопцеві – от і все. Головне, що він не приховав те багатство для себе, а людям помагає.
– Кажуть, на церкву багато дав. Повністю церкву відновлюють.
– А ще кажуть, молитися круглий рік за упокій душі якогось Івана заказав.
– Може родич якийсь.
– Може й спадок від нього одержав.
– Може. Але не сховав для себе. Людям помагає – це головне.
– Бог йому того не забуде.
– І матері честь, що такого сина виховала.
– То таки правда. В такій бідності і таке путяще. То заслуга матері. Добре вчила.

Та треба вам знати, що жили в тому селі, на самій його окраїні, аж під лісом, двоє непевних людей. Ніхто про них толком нічого не знав. Прибилися вони звідкись у те село та й так собі жили. Ні люди до них, ні вони до людей. Бідні не були, але й багатством не хвалилися. Почули й вони про Микиту. Почули та …
– А, що, Семене? Кажуть, розбагатів Микита. Чи не пора нам до нього навідатися?
– Почекай, Пилипе. Може це тільки балачки.
– Ні, не балачки. Он церкву відновлюють. Там таке затіяли. Бачив?
– Не бачив. Ти ж знаєш, що я до церкви не ходжу.
– Отож-бо й воно. А інколи треба. А по селі скільки всього його коштом зроблено. Треба йти, доки він всього багатства не потратив.
– Як йти – то йти, – понуро озвався Семен.
Як ніч огорнула село, пішли до Микити.
– Якби знати, де він своє багатство ховає.
– Ще може тобі й ключі від скрині дати?
– Та… Ми й без ключів його візьмемо.
– Либонь, що не в хаті.
– А я тримав би тільки в хаті. Спав би на ньому.