– Дурень я, дурень. Наснився сон, а я й повірив. Добре моя мати казала: «дурний спить – дурне й снить».
Зовсім було зібрався додому йти. Вже й не дивиться нікуди. Аж раптом – як штрикнуло щось. Коли дивиться – камінь! Та такий великий, що і справді одному хлопові його не зрушити. Видно, що давно лежить. Аж мохом поріс. Придивився – а там і літери якісь. Наче й не наші, а такі, як колись писали. Час над ними добряче-таки потрудився, та розібрати можна.
– «Іван Непийвода». Тут. Не надурив мене той козак. Це був не просто сон.
Та й став думати, як той камінь з місця зрушити. Самому – ніяк. Сил забракне. З матері слабка підмога. А покликати когось – страшно. Це ж таки скарб. Думав, думав – так нічого не придумав. Прийшов додому та й з матір’ю радиться. А Микитова мати жінка розумна була. Подумала, помислила та й каже:
– Візьми, сину, у сусідів воза з кіньми. Скажеш, що треба хмизу з лісу привезти. Ніхто й не здивується. І я з тобою до лісу поїду. Обмотаємо той камінь линвами та й коней підпряжемо. Я коней цвьохкатиму, а ти їм допомагати будеш. Отак той камінь зрушимо. Якщо там і справді є той скарб, то на возі його привеземо, зверху хмизом прикривши. Тільки я не дуже вірю, що той скарб і досі там лежить. Відкопав хто-небудь.
– Тоді б той козак, мамо, мені не снився.
– Може й так. Ну що ж, спробуємо.
Як надумали, так і зробили. Позичили воза з кіньми, обмотали той камінь линвами та й довго морочилися, доки його з місця зсунули. Виглядало так, що той камінь за віки в землю вріс, а може й коріння пустив. Та таки зсунули. А там… І справді скарб. Аж страшно стало старій матері, бо вона такого багатства зроду-віку не бачила. Бочка, два сундуки, мішки і казани.
– Е, мамо, ми за один раз всього не заберемо. Доведеться два рази їхати.
Золото так і горіло на сонці, коштовні камінці так і грали, так і переливалися.
– Закривай, сину, скорше, бо очі сліпить. Мені аж страшно. Наче ми крадемо у когось.
– Чого, мамо, страшно? Це скарб не від нечистої сили, а від козака-запорожця. Земля йому пухом і вічна пам’ять.
Привезли те багатство додому та й аж розгубилися.
– Куди ж його, Микито? Аж страшно. Я ніколи й шеляга за душею не мала, а тут…
– Ми от що зробимо. Частину закопаємо під старою грушкою, а частину у нас на городі.
– Знову у землю?
– А що робити? Небезпечно ж. Це, мамо, найнадійніше. А один сундук залишимо. З нього й будемо на всякі витрати брати.
– Керуй, сину, як знаєш. Бо моя голова для такого вже застара.
А коли впоралися, то мати сказала:
– Нарешті тепер ти нову хату поставиш і мельниківну засватаєш.
– З тим, мамо, ще почекаємо. Спершу треба приписи козака виконати.
– Найперше – на церкву.
– Пам’ятаю, мамо. Не забув, що побратим мій казав.
– Це ти мертвого козака побратимом своїм називаєш? Не знаю. Мабуть, так не годиться.
– А козак той сказав, що, доки кобзарі про їхню славу співають, то ті козаки живі.
– Може й так…
Ходив Микита по селі, як добрий святий Миколай. Ходив, роздивлявся, чого кому треба. У того хата зовсім валиться, у того діти обносилися, а у тієї вдови хліба ні шматка. Всім треба допомогти, всіх одягнути і нагодувати. А найбільше Микиту гризе те, що про козака Івана Непийводу не може він розказати. В таке ніхто не повірить. І виходить так, що Микита чужу доброту собі привласнює. І все-таки, роблячи якусь добру справу, Микита не забував казати: