Приснився Микиті сон. Нібито прийшов до нього запорозький козак. Стоїть серед хати, пихкає люлькою та й каже:
– Бідно ти живеш, Микито. Вкрай бідно.
– Коли Бог багатство роздавав, то я на фірманку їздив. А коли бідність ділив, то я й поспів.
– То добре, що ти своєю бідністю не журишся. Тим ти мені до душі припав.
– Та я б може і журився, якби помогло. А як не поможе, то чого й журитися?
– А ще тим ти мені до душі припав, що такий роботящий вдався. Добрий би з тебе козарлюга був. Шкода, що Січі нема.
– І мені шкода. А то б я… Та що тепер жалкувати? Нема…
– А я козак Іван Непийвода. Так мене прозвали, коли на січ прийшов.
– А як же ж ти, козаче, до мене прибився?
– Та от… Інколи дозволяє нам Бог в цей світ приходити, рідних відвідати. А в мене ніякої родини не зосталося. То я до тебе прийшов. Дуже ти на мене схожий. Отаким і я колись був. Доки в козаки не пішов. Слухай, а ми часом не родичі?
– Либонь, що ні.
– Та це я так. Будемо з тобою побратимами.
– Не чув я такого, щоб мертвий з живим були побратимами.
– Дивак ти, парубче. Ти і справді віриш, що ми мертві? Покинь. Всі козаки живі-живісінькі. Мертві ті, що ворогів боялися та за чужі плечі ховалися. Ми помремо тоді, коли про нас перестануть кобзарі співати.
Чудний то був сон. Вранці розказав Микита матері, а вона й перехрестилася.
– А Бог же його знає, що цей сон означає, до чого він. Нехай з Богом спочиває раб Божий Іван. Душа його, видно, молитви просить. Треба буде до церкви дати та й молитися за упокій його душі.
Та наступної ночі той козак знову стояв посеред хати і пихкав своєю люлькою.
– Ти не бійся мене, парубче. Я не просто так не даю тобі спокою. Я допомогти тобі хочу у твоїй бідності. Ще коли я козакував, то лучилося мені скарб чималий зібрати. Дітей у мене не було, жінкою я не заводився. Бо для чого козаку жінку? Хіба для того, щоб плакала та голосила, коли в бою загине. Отож, був я сам. То закопав я той скарб якраз у тутешньому лісі під старим дубом. Дуба того вже давно нема. Чи зрубав хто, чи сам від давності звалився. Та я не був геть-таки дурний. На тому місці я камінь поклав. Величезний камінь. Одному хлопові не зрушити. Ім’я своє на тому камені викарбував: «Іван Непийвода». Отам і копати треба. Заповідаю той скарб тобі. А ти з того скарбу щось на церкву дай, щось вдовам і сиротам вділи, а решту сам спожиткуй на здоров’я та згадуй у молитвах своїх козака Івана. Думка у мене була козацьку церкву збудувати, та не встиг. Загинув під Берестечком. Ти чув, що там коїлося. Та ще от що… Коли відкинеш камінь, то перед тим, як копати, окропи те місце свяченою водою і свяченою сіллю посип. Бо знаєш, скарб лежить давно, то щоб часом яка нечисть на нього свій знак не поклала. А тоді вже копай. І нічого не бійся. Це тобі від щирого козацького серця за доброту твою і прихильність до людей.
Прокинувся Микита вранці та й потилицю чухає.
«Чи й справді йти той скарб шукати? Чи то лише сон?»
Порадився з матір’ю. А мати що? Знай своє:
– Дурний спить – дурне снить.
«Дурне чи не дурне, – думає хлопець, – а мабуть-таки треба іти той скарб шукати. Пройдуся по лісі. Сторона недалека. Не спроста ж мені той козак снився. Що б там мати не казала, а я вірю, що таки не з проста».
Зібрався та й пішов до лісу. За дубом вже й не дивився, бо знав, що його нема. Дивився за тим великим каменем, де ім’я того козака викарбуване. Ходив він, ходив, і могутні дуби йому зустрічалися, і камені великі траплялися, а того, що треба, не було. Махнув рукою Микита та й додому вже йти зібрався.