Козацький скарб

Жив собі хлопець Микита,
У котрого була сіра свита.
Жив – не журився,
Долі не корився,
Пізно лягав,
Рано вставав –
І йому Бог щастя давав.
Хоча…яке там щастя!
Хата обдерта,
Вітром підперта,
Вітри хату не обминають,
Дощі крізь дах у гості залітають.

А роботящий же був той Микита – і не сказати. От приходить, приміром, чоловік та й у вікно гукає:
– Микито, там мені хлів треба перекрити.
– Добре. Завтра прийду.
А другий просить:
– Микито, пшеницю обмолотити треба.
– Добре. Прийду.
А про оплату й байдуже, не домовляється. За «що дасьте» робить. А люди і раді. Не спішать парубкові за його труд добре заплатити. Одні не мають чим, а другі… Та Бог з ними.
– І коли, сину, ти вже нашу хату хоч трохи підправиш? – питала мати.
– Та все ніколи, мамо.
– Та бійся Бога, сину. Вітри нашу хату шарпають, дощі заливають. Колись розвалиться – і будемо тоді ми жити просто неба.
– Не розвалиться. От обмолочу Пилипові пшеницю та й за нашу хату візьмуся.
– Пилип міг би й почекати.
– Не може він чекати. У нього діти.
– А Петро зі своїм хлівом?
– У Петра жінка хвора. Треба допомогти.
– Так він же тобі не заплатить.
– Не буде мати – той не заплатить.
– Ти завжди так. Всім треба, а собі – як Бог дасть. Від людей стидно. Руки маєш золоті, а живемо у такій розвалюсі.
– Все так не буде, мамо. Колись буде краще.
– Бо гірше вже нікуди. І чого ми, сину, з тобою так бідно живемо? І не ледачий ти у мене, і гаруєш кожнісінький день, а от не можемо звести кінці з кінцями.
– Не журіться, мамо. Ми живемо бідно, але гідно.
– Оженився б ти, сину, чи що. Я вже стара, мені поміч потрібна. Воно й те правда… Хто піде за такого шарпака? Але є і ж бідні дівчата. Висватав би собі рівню.
– Не журіться, мамо. Прийде час – оженюся. І не на рівні, а на мельниківні.
Мати зітхнула.
– То добре, що ти у мене такий балакун. Тільки ти того хоч при людях не кажи. А то скажуть, що у тебе бракує не тільки грошей, а й розуму.
– Нехай кажуть. У мене від їхніх розмов ні розуму не поменшає, ні грошей побільшає.
– Мельниківна! І прийде ж таке до голови! Найкраща дівчина на селі! А в її батька такі статки, що нам і не снилися.
– А я вам кажу, що мельникова Галя буде моєю дружиною.
Зітхала стара мати та й більше вже нічого не казала. А що казати? Та й навіщо?
Може так би жили й досі, якби не…