Вранці, ще сонце не вмилося, Степан, що звик зарання вставати, розплющив очі.
– Що за мана?
Знову заплющив. А коли ще раз розплющив, то брутально вилаявся, хоч і не мав такої звички. Він лежав у чужій розкішній кімнаті, з килимами і картинами. Він лежав на ліжку з балдахіном, з позолоченими бильцями, на розкішних пуховиках.
– Що за халепа? – промимрив. – Наче ж не пив учора.
Тут до кімнати увійшли двоє.
– Що накажете, ваша величносте?
– Яка величносте? Тут якесь непорозуміння. Я – дядько Степан. Втямили?
– Втямили, ваша величносте дядьку Степане. Що накажете?
– Чи ви, хлопці, п’яні? Чи я тверезий?
– Не зрозуміли. Що накажете, ваше величносте дядьку Степане?
– Йдіть до лихої матері, – розсердився ошелешений Степан.
Слуги зникли. А по недовгім часі один з них обережно просунув голову і запитав:
– Ваша величносте дядьку Степане, а де живе та лиха мати, до котрої нам треба іти?
– Та ідіть ви до біса, – гукнув сердито Степан.
– А той біс де живе? – питав розгублений і настирливий слуга.
– Божевільня якась, – гукнув Степан і пожбурив у двері капцем. Двері зачинилися. Тут Степан почув голос свого зозулястого півня. О, цей голос Степан би на краю світу впізнав.
– Слава Богу! Мій зозулястий півень на місці.
Відлягло. – І все-таки що за мана?.. Однак треба вставати. Не буду ж я цілий день вилежуватися на пуховиках. Не для того ж мене сюди… прислано. Ні, перенесено. Як сліпе кошеня. Тьху!
Кинув очима по кімнаті. Його одягу ніде не було.
– Доведеться одягати чужі лахмани. Ще тільки того мені бракувало. Та що робити? Не буду ж я ходити голим.
Приміряв королівський одяг.
– Гмм! Якраз по мені. І, мушу сказати, добротний і гарний. Доведеться носити. Тим паче, що нічого другого нема.
Щойно одягнувся, як в опочивальню увійшла жінка з вигляду схожа на кухарку.
– Вибачайте, ваша величносте дядьку Степане. Слуг ви послали до лихої матері, і до якогось біса, то вони пішли їх шукати, а я от… Тут якийсь зозулястий півень приблудився. То чи не накажете зварити його на обід?
– З того півня і пір’їнка не має впасти. Це королівський півень.
– Як накажете.
Кухарка вийшла, а до кімнати увійшов Принц. Степан заледве його впізнав. Причесаний, причепурений, з золотими кільцями на лапах, з пишною кокардою на шиї.
– Принце, що все це значить?
– А те, що ви – король на тому острові.
– Король? Який король? Що ти верзеш?
– Я вчора тобі розказував. Пам’ятаєш?
– Та я ж на те згоди не давав.
– Так вийшло. Без згоди. Король з примусу.
– А ти чого вирядився? Що це значить? Ти тут за блазня чи як?
– Я? Перед вами головний придворний кіт вашої величності.
– Ах, так! Якщо я вже король, то ти будеш перший, кого я накажу стратити. І чому я тоді тебе не втопив? Мав би тепер спокій.
– Отак завжди. Стараєшся, стараєшся, вибиваєшся з сил, життям своїм ризикуєш – і ніякої вдячності. Ще тебе й лають.
– Може ти все-таки мені поясниш, що все це має означати? Як я тут опинився?
– Все дуже просто. Чарівник Гуль сонного тебе переніс в королівську опочивальню.
– І я не прокинувся?
– Ну… На те Гуль і чарівник.
– А ти, ясна річ, йому допомагав.
– Що я? Я лише кіт. Ні сили, ні розуму.
– Зате баламутства і шахрайства на десятьох вистачить.
– Кукуріку, – галасував зозулястий півень, не бачачи свого господаря, якому давно вже час вставати.
– Чуєш? Твій півень кричить. Покажися йому, бо він своїм криком всіх місцевих півнів переполохає.
– Нехай знають, що тут є головний королівський півень. Ти краще скажи мені, що я тепер маю робити.
– Найперше – нам не завадило б поснідати, бо я вже, мишей не ловлячи, таки зголоднів.
– А хто ж тобі боронить мишей ловити?
– Та якось не пасує головному придворному коту вашої величності ловити мишей.
– Ах, ти ж, лоборяку! Це ж коли ти встиг такої пихи набратися?
– Ти сам винен. Навіщо ти мене Принцом назвав? От і маєш.
Нагримав на слуг, що принесли йому теплої води для умивання.
– Я звик вмиватися криничною водою. Не треба мені нести. Сам піду та й вмиюся.
– Ти, королю, не гримай так на своїх слуг, – урезонював Степана Принц. – Вони ж не знають твоїх звичок. Вони роблять так, як любив попередній король.
– Відчепися, Принце. Я не король і знати нічого не хочу, що хто робив до мене і що буде робити після мене. Я те море пішки перебреду. А таки повернуся додому.
– Ну що ти, Степане, верзеш? Як можна море пішки перебрести?
– А як можна змусити людину робити те, чого вона не хоче?
Нарешті сіли снідати. Наїдків і напитків було на всі смаки і уподобання.
– Ти, Принце, так на їжу не налягай, – радив Степан своєму котові.
– Бо дуже швидко так погрубшаєш, що й бігати не зможеш.
– Е, господарю, я те знаю. Я не дурень. Від смачної їжі я відмовитися не можу. Надто вже довго я голодував. Але я знаю, що таке спорт. Що добре для людей, те добре й для котів. Я тут вже справжню футбольну команду організував.