– Вези, – каже, – і поверни тому, у кого ти взяв. Сидить десь там голодний, а може вже й помер з голоду.
– І багатство його не спокусило?
– Ні. Не спокусило.
– Який чесний і порядний чоловік. Такого не часто зустрінеш.
– Та ще просив мій господар, щоб я від вас йому хоч якийсь знак привіз, що я той пестень дійсно вам віддав, а не викинув його невідь-куди чи не подарував комусь.
– Мудрий чоловік твій господар. Знаючи твою вдачу, всяке можна подумати.
Принц образився.
– Я не такий вже поганий кіт. Я дуже старався для свого господаря. Я ж не винен, що він такий дурень.
– Ти не ображайся, Принце. Але ж ти і сам знаєш, який ти баламут.
– Та знаю.
– А твій господар не дурень. Він мудрий, чесний і порядний чоловік. Тільки ж як йому підтвердити, що ти дійсно повернув мені перстень? Розуму не прикладу. Дав би я йому грошей. Так гроші кожен може дати. Треба щось таке… Незвичайне… А знаєш, що ми зробимо? Подарую я йому обрус – самоскладень. Він його і нагодує, і напоїть. Таке, крім чарівника, більше ніхто не може подарувати. Ось глянь.
І Гуль звідкись невловимо дістав начебто звичайний білий обрус.
– Обрус, розгорнися-розкладися.
І обрус розклався, а на ньому напитків і наїдків – що й десятьом не з’їсти і не випити. Кіт, як кіт, та ще й голодний, скочив на стіл усіма чотирма лапами та й ну гризти м’ясо та ковбаси.
– Ай-ай-ай, Принце. Як тобі не соромно, – став соромити його Гуль. – Яке ім’я носиш! Принц! Може доля судила тобі бути інтелігентним котом. А ти… Скільки кота не вчи, а кіт залишається котом.
Нарешті кіт наївся, і Гуль звелів обрусу скластися.
– Передасиш від мене своєму господареві. Тільки не надумайся розкладати обрус на кораблі. Хтось побачить та й забере, а тебе за борт викине. А тепер скажи мені… Чи не погодився б часом твій господар стати королем?
– Королем? Та нізащо в світі.
– Ти так впевнено про те кажеш!
– Бо знаю його.
– Та, власне, король – то одна назва. Мені треба доброго господарника.
– Господарник він добрий. Всі односельці дослухаються до його порад. Але, щоб королем… Він про те і слухати не захоче.
– І що ж робити? Мені він дуже до вподоби.
– Не знаю. Він нізащо не погодиться.
– Розумієш, є у моїх володіннях один острів. І грунти там родючі, і люди роботящі, а от … Господаря на тому острові нема. А нема господаря – нема й ладу. Вже пора б урожай збирати, а там не орано і не сіяно. А доки той урожай визріє, то сніги впадуть. Отака біда. Був там король, та помер, не лишивши спадкоємців. І от тепер з тим островом цілий клопіт. Я вже не кажу про прибуток., хоч би ті люди самі себе прогодували. Твій господар був би там дуже до речі.
– Не погодиться він. Це я знаю напевно.
– Однак поговори з ним. Розкажи йому все, як я тобі розказував.
– Та я розкажу. Та надії на те не покладаю. Як у людей кажуть: «З того дива не буде пива».
– А ти й народну творчість знаєш?
– Та знаю. Живучи серед людей, всього навчишся.
– Тоді хіба от що… Сам я до нього в гості завітаю. Не люблю я таких далеких мандрів, але доведеться. І тоді вже він, хоче чи не хоче, а таки буде королем на моєму острові. Так би мовити, король з примусу.