А Принц подався шукати свій корабель. Питати, коли він знову рушить у плавання, і чи не знайшли моряки собі нового щуролова. Була думка й така:
«А може послати все до лихої матері, як каже Степан, та й не їхати за те море, де на мене чекає невідь-що, а може навіть смерть? Може краще закинути той перстень невідь-куди, подружити з сибірською кицею та й жити собі, як всі коти живуть… А що? Думка не така вже погана. А господар що? А що господар? Хто ж йому винен, що він дурень? А може той перстень комусь подарувати та й самому пожити у розкоші? Ага! У розкоші! Не всі ж такі чесні, як мій господар. Розбагатіє чоловік, а мене, безпородного кота Принца, вижене з дому, щоб не псував йому картину. Якби Степан, той би не скривдив, а хтось інший…» Чомусь муляла та думка. З тією думкою почував себе кепсько.
«Шкода, що я сам не можу з того персня скористатися. На котів він не розрахований. Шкода. Я б…»
Та й покинув ті мрії. Бо що з них?
Мусив бідолашний Принц і далі ловити щурів на кораблі, робота неприємна і вкрай небезпечна, щоб знову потрапити за те осоружне море. Тільки тепер було йому легше. Його впізнавали. Дехто гладив, а дехто й шматочком смачним пригощав. Та щурів однак ловити треба було.
Та нарешті плавання скінчилося. Принц знову на суші. Нарешті! Земля під ногами не хитається, голова не чманіє від солоного морського вітру. Тільки тривожні думки не давали спокою.
Не треба було розпитувати, де живе чарівник Гуль. Сам добре знав то місце. Тепер з острахом думав про те, що його там чекає, та вирішив не відкладати: нехай вже буде те, що має бути.
«Не піти? – майнула думка. – А потім все життя знати, що ти – страхопуд? Ні. Піду».
І зранку, як і тамтого разу, перестрів чарівника на ранковій прогулянці. Той замислено дивився на небо і не відразу кота примітив.
– Доброго ранку, шановний пане, – привітався Принц чемно. А в самого хвіст аж тремтів від страху. Гуль впізнав Принца і наче аж зрадів.
«Ясна річ, тепер нарешті він зможе зі мною розквитатися. І ловити мене не треба. Я сам прийшов у самісінькі його руки».
– О, Принц! Привіт, котику. Бачиш, я тебе запам’ятав. Чимось ти мені сподобався. Що, друже? Ти знову прийшов чарівний перстень просити? Даремна справа, котику. Я вже тобі казав.
«Сам знаю, що даремна справа, – подумав Принц. – Бо той перстень у мене».
Так він подумав, але не сказав нічого.
– Ти знаєш, я тобі вже казав, що я той перстень нікому не довіряю, навіть єдиній доньці своїй.
Якби у котів від подиву могли підніматися брови, то вони у Принца піднялися б на саме чоло.
«Невже не знає? Неймовірно».
– Та ні, шановний пане. Я не прийшов просити у вас перстень. Я вам його приніс.
– Приніс? Мені? Перстень? Як приніс?
– Дуже просто. Власне, не дуже просто. Я знову мусив на кораблі працювати щуроловом, щоб потрапити у ваші краї.
– Чекай. А де той перстень?
– У мене. Ось.
І кіт протягнув Гулю вузлик з перснем.
– Чекай. Як він у тебе опинився? Ти ж не чарівник?
– Ні, я не чарівник. А як перстень у мене опинився… Це вже зовсім інша історія, яку я вам, вибачайте, розказати не можу.
Гуль стояв і ошелешено дивився то на свій перстень, то на кота.
– Чекай. А що ж тоді у мене під подушкою?
– Думаю, пане, що у вас під подушкою порожня коробочка.
– Коробочка, кажеш? Порожня? Ах, так. Я ж ні разу її не відчиняв.
І Гуль зареготав, б’ючи себе руками по стегнах. Він реготав довго і ніяк не міг зупинитися. Котові трохи відлягло.
«А може обійдеться? Он як сміється».
І теж посміхнувся. Правда, ще не дуже впевнено, але підбадьорливо. А пересміявшись, чарівник сказав:
– Ну і баламут же ти, коте. Ну і баламут. Ніякий ти не Принц, а справдешній баламут. Рідкісний екземпляр.
А потім спитав:
– Скажи мені, любий Принце, чи пак, баламуте. Розтовкмач мені, мудрому і могутньому чарівникові. Бо я по зорях читати вмію, а в людських і котячих вчинках толку не доберу. Скажи мені: як же так сталося, що ти той перстень назад мені повернув?
– То все мій господар. Я йому чесно розказав, що я той перстень поцупив. А господар затявся, що він краденого не хоче. Я його дурнем обізвав – не помогло. Я його просив, щоб хоч раз ним скористався. Так ні. Не упросив, не ублагав. В одну душу тільки: