Кіт розгубився. У нього аж сльози на очі навернулися.
– Це мені знову за море їхати?
– Доведеться.
– І перстень тому чарівникові повернути?
– Це ти вже сам знаєш, у кого ти його поцупив.
– Ти, господарю, мені вибач, але ти дурень. Тобі в руки пливе багатство, а ти… Не дарма в народі кажуть: «Чого бідний? Бо дурний. А чого дурний? Бо бідний». Це про тебе.
– Нехай там кажуть, що хочуть, але краденого мені не треба. Ні курчати, ні персня.
– Ну гаразд. Я поверну той перстень, якщо ти вже так хочеш. Але зараз скористайся з нього. Станеш багатим, а тоді… Будемо вважати, що ми той перстень у чарівника позичили.
– Не позичаю ні хліба, ні грошей, бо добре знаю, що не буду мати чим віддавати. А позиченого персня мені не треба. Вези його назад і віддавай тому, у кого його поцупив. А інакше на очі мені не показуйся. І не надумайся його викинути чи комусь подарувати. Нехай власник того персня передасть мені якийсь знак, що ти його повернув.
– Знав би ти, з якими труднощами я той перстень здобув. Та що тобі казати?
– І не кажи. Бо хто тебе просив?
– Я ж для тебе старався.
– Ціную твої старання. Але не можу з них скористатися.
– Як тільки я з’явлюся на очі чарівникові, він тут-таки мене уб’є.
– За все рано чи пізно треба розплачуватися. Та хто зна, може не вб’є. Не втопив же я тебе за поцуплені сусідські курчата, хоч і збирався. Може й цього разу тобі поталанить.
– Що ж, прощай, господарю. Хотів я добру справу тобі зробити, та нічого з того не вийшло.
– Прощай, Принце. Якщо будеш живий і порозумнішаєш, приходь. Буду радий.
Попрощалися. Обом було жаль, та розходитися треба було. Котові знову судилася робота щуролова на кораблі і стелився довгий шлях за море. А що чекало його за морем – того ніхто наперед сказати не міг. А Степан знову залишився сам на одинці зі своєю бідою та зозулястим горластим півнем – єдиною його розрадою.