– Коробочку ми не брали, – пояснила найстарша миша. – Це було б важче. А головне – щоб чарівник швидко не похопився.
Кіт чимдуж поспішив на свій корабель, що вже ось-ось мав відпливати додому.
– Встиг, – зітхнув з полегшенням. – Тримайтеся, щурі. Я вас всіх переловлю, аби тільки щасливо добратися до рідних місць. Тепер мій господар переконається, що я не хвалько, не базіка, що я не просто собі кіт, котрий цупить сусідських курчат. Ах, який я спритний кіт. Не кожен би так зумів. Ні, я не хвалько. Просто треба вміти гідно себе оцінити. А пригоди свої я буду розказувати і дітям, і внукам. Слухатимуть, як гарну казку. Ніхто й не повірить, що це було насправді. Правда, був острах.
– Як похопиться Гуль, що його персня нема, то може навздогін щось придумати: чи шторм, чи піратів, чи врешті-решт може й сам з’явитися на кораблі, щоб розквитатися з відважним щуроловом. Але море було спокійне, і корабель щасливо вже допливав до рідного берега.
«Ще день, ще два, – думав кіт, – і я побачу свого господаря. І тоді… Тоді ми заживемо безбідно. І буду я найбагатшим котом на світі. Буду гладким і випещеним, як справжні породисті коти. Начувайся, сибірська кицю. Я ще не знаю, чи захочу тебе».
Так розмріявся наш Принц, наш щуролов, а корабель тим часом підпливав до рідного берега. Погода стояла, як на замовлення. Веселі усміхнені люди зустрічали корабель. А Принца не зустрічав ніхто.
– Ну, нічого. Надіюся, що мій господар вдома. Він не чекає мене і не здогадується, що я для нього везу.
Кіт біг, не переводячи духу, не затримуючись на розмови з місцевими котами. Породиста сибірська киця аж здивувалася, що Принц ледве кивнув їй та й далі побіг.
От нарешті рідна розвалюха, обшарпана і стара. Нічого тут не змінилося. Єдина Степанова живність зозулястий півень гордо кукурікав на подвір’ї.
«Не з’їв свого дружка Степан. Так він і казав, що ніколи його не заріже».
А ось і Степан. Він сипле своєму півневі якісь жалюгідні крихти зі стола. Та ось очі у Степана здивовано розплющилися – він побачив Принца.
– Принце, ти?
– Та ж я.
– Привіт, друже.
Принц міг би заклястися, що у в Степана на очі навернулися сльози. Оце так господар. Та заради такого господаря варта всіх щурів переловити і привезти те, що Принц йому привіз.
– Принце! Коте мій баламутний! Я такий радий тебе бачити! А я думав, що тебе вже й на світі нема. Живий! Ти не повіриш. Я так сумував за тобою. І півень сумував. Він так запитально дивився на мене. А я так і не розбагатів. Мені, мій друже, нічим тебе й нагодувати. Вчора цілий день вдові пліт городив. Та у неї не було грошей, щоб мені заплатити. От і вийшло, що я цілий день працював задарма. Та що зробиш? Бідний бідному мусить допомагати. Добру справу зробив – втіха. Та втіхою ситий не будеш. Її замість хліба на стіл не покладеш.
– Нічого, господарю. Зараз ми з тобою…
І Принц показав господареві перстень. Він носив його у вузлику на шиї.
– Гарна цяцька, – сказав Степан. – Але я не розумію, для чого вона нам. Ми ж не панянки.
– Ця, як ти кажеш, цяцька, зробить тебе багатим. Для того треба одягнути той перстень на палець і загадати бажання. Нуж бо спробуй. І ми з тобою будемо мати і наїдки, і напитки. Скорше, бо я вмираю з голоду.
– Чекай, Принце.
Степан все ще роздивлявся коштовний перстень, милуючись його блиском.
– Гарна річ. Я такого пересня навіть у панянок не бачив. Скажи, Принце, коте мій баламутний, ти ж його у когось поцупив?
– Ясна річ, що поцупив. А хто ж таку річ просто так віддасть? Тим паче, що цей перстень чарівний. Кажу ж тобі: одягни той перстень на палець і загадай бажання.
– На, візьми, – простягнув Степан Принцу ту незвичайну річ. – Мені краденого не треба нічого. Мені достатньо поцуплених у сусідів курчат. А то я пошкодую, що тоді тебе так і не втопив.
– Але ж це… Я за тим перснем за море їздив. Щуроловом на кораблі працював.
– Що їздив – міг і не їздити. Ніхто тебе не посилав. Що працював – то добре. А тепер візьми цей перстень і поверни його тому, в кого ти його вкрав.