Та й пішов до чарівника Гуля, бо від місцевих котів вже знав, де він живе. Добре бути котом. Ніяка охорона тебе не затримує, бо ти собі кіт.
Зустрів він Гуля на вранішній прогулянці. Вирішив, що так буде найкраще. Чемно привітався та сказав:
– Я – Принц.
– Принц? – здивувався і засміявся Гуль. – А по-моєму, ти звичайний кіт.
– Власне, так. Я звичайний кіт. Принц – то ім’я у мене таке. Мій господар так мене назвав.
Гуль засміявся.
– Мушу визнати, що у твого господаря романтична вдача і не бідна фантазія. Хоч ти і Принц, та мушу тебе відразу й засмутити. Якщо ти прийшов просити, щоб я обернув тебе на лева, то відразу тобі скажу, що я тим не займаюся, бо переконаний, що леви мають бути левами, а коти котами. Левів у нас достатньо, а котів трохи забагато, та це вже не мій клопіт.
– Ні, шановний пане, левом я бути не хотів би.
– А ким би ти хотів бути?
– Самим собою. Котом.
– Хвалю. Відразу видно, що ти не дурень. То дозволю собі спитати: за чим ти до мене прибився з таких далеких країв?
– Скажу, шановний пане, скажу. Тільки дайте мені слово, що після моєї мови не накажете мене повісити чи втопити, чи ще якийсь поглум наді мною вчинити.
– Люблю розумних людей, а ще більше люблю розумних котів. Даю таке слово тобі тільки тому, що рідко мені випадало зустрічати такого розумного кота. То що ти хотів від мене?
– Я хотів… Ваш чарівний перстень.
Гуль присвиснув, а потім засміявся.
– Назовсім чи позичити?
– Та власне, можна б і позичити.
– Ти не тільки розумний, а ще й сміливий. А правильніше б сказати, нахабний. Бо ніхто ще досі не зважувався заговорити зі мною про мій чарівний перстень. А ти зважився. То скажи, будь такий ласкавий, для чого він тобі. Просто цікаво: для чого коту чарівний перстень?
– Та я не для себе. Я для свого господаря. Він добрий і роботящий, а живе дуже бідно. То я хотів…
– А господар про той перстень знає?
– Ні, не знає. Думаю, що й не чув про нього. А якби почув, то й не повірив би. Це я почув та й вирішив…
– Похвальний твій добрий намір. Видно, дуже любиш ти свого господаря. Та мушу тебе засмутити. До того персня я і доторкнутися не дозволяю. Так що повертайся до свого господаря, розкажи йому про свій добрий намір. А що з того нічого не вийшло – то це не твоя вина. Якщо господар розумний, він оцінить те, що ти для нього хотів зробити, а не те, що тобі не вдалося.
На тому й попрощалися. Але Принц не збирався так легко відступати.
«Погано ти мене знаєш, Гулю. Зовсім не знаєш. Якщо я щось вирішив, то марна справа намагатися мене зупинити. Якщо подумати… То навіщо Гулю той чарівний перстень? Він же ж чарівник. І без персня начарує собі всього, чого схоче. А мій господар тяжко бідує. І хто йому допоможе, коли не я, його вірний люблячий кіт?»
І надумав кіт той перстень украсти. Інакшої ради не було. Він просто не може повернутися додому з порожніми руками.
«Якщо це мені вдасться, то це буде останнє моє крадійство у житті. А якщо не вдасться… То мій господар ніколи не дізнається, як безславно загинув його Принц».
І котові стало так жаль самого себе, що він заледве не заплакав. Потім взяв себе в руки ще й насварив себе.
«Нема чого розкисати. Не час. Треба думати, як це краще зробити, щоб, як у людей кажуть, комар носа не підточив. Тільки не зрозуміло, навіщо комару носа підточувати. Та так кажуть…»
Він вирішив вдатися до засобу певного – і сів біля мишачої нори. Сидів, чатував, аж з нори визирнуло маленьке дурне мишеня. Мама лишила без нагляду – а воно й визирнуло. Кіт поманув його, а воно, дурненьке, й вилізло з нори. А кіт його хап – і піймав. Та не з’їв, а тримав легенько, в лапках, сховавши кігтики. А воно вже пищало, скільки було сил в його мишачому горлечку. Той писк почула мама миша та й кинулася на порятунок своєї дитини. А хто б не кинувся?
– Відпусти моє маля, – попросила миша. – Мало тобі з нього наїдку. А я можу тобі чимось прислужитися.
– Можеш і прислужитися, якщо захочеш. А я відпущу твоє маля. Бо воно і справді ще дуже маленьке.
– А яку ж ти послугу хочеш?
– О, мишеня маленьке, а послуга має бути велика. Хочу я мати перстень чарівника Гуля.
– О, ти просиш неможливе.
– Ну, якщо це неможливе, то я можу цілком спокійно з’їсти твоє мишеня.
– Стривай. Дай подумати.
А мишеня пищить, ледь не лусне. Страшно малому в котячих лапах.
– Чарівник тримає перстень у себе під подушкою.
– Хіба важко мишам залізти під подушку і обережно витягнути той перстень? Та якби я був мишею… Ні, добре, що я не миша. Краще не треба. Бо часом можна в такий час сказати… Тоді як? Пристаєш на мої умови?
– Мушу. Чекай. Матимеш ти перстень.
Миша зникла, а кіт чекав. Чекав, як здалося йому, досить довго. Нарешті з нори вилізли аж три миші, тримаючи заважкий для них чудодійний перстень. Можна було й не сумніватися, що це він. Перстень сяяв, освітлюючи все довкіл.