– Тоді ось що я тобі скажу. На пристані стоять кораблі. Багато кораблів. Вибирай найбільший і наймайся на корабель щуроловом. Ну, розумієш, щурів ловити. Скажу тобі, що справа це дуже небезпечна. Щурі то тобі не курчата. На великому кораблі щурів буває дуже багато. То такі тварюки, що й кота можуть з’їсти. Бувало таке. І ледачкувати тут не вдасться. На кораблі такого не люблять. Візьмуть моряки ледачого за загривок і, сміючись, викинуть у море. І ніхто не пожаліє. А їм що?
– Скажи, коте, а ти щуроловом був?
– Ой, брате, був. Скільки я лиха натерпівся. Он бачиш? Півхвоста позбувся. Щурі відгризли. А може те мене й врятувало, що моряки за борт не викинули: бачили, як я старався.
– А про чарівника Гуля та його перстень ти нічого не чув?
– Як не чув? В роки моєї молодості про нього тільки й мова була. І про той чарівний перстень. Кожен хотів той перстень мати. Та де там! Чарівник його береже. Навіть своїй єдиній доньці його не довіряє. То де вже нам, котам!
– А я однак спробую.
– Пробуй. Ти молодий. Та я тобі скажу: даремна справа. Пропадеш, як у людей кажуть, ні за цапову душу.
– А як же мені з тими людьми на кораблі домовлятися? Вони ж не знають нашої мови.
– А ти підходь до їхнього капітана. Той чоловік, як правило, бувалий в бувальцях. Він багато людських мов знає та й звірину всяку розуміє. До нього й підходь. Та я все ж радив би тобі облишити ту затію. Нічого доброго вона тобі не принесе.
– Інший хто злякався б, а я спробую.
Зітхнув старий кіт та й поворушив обрубком свого хвоста.
Сяк чи так, а Принц таки влаштувався на корабель щуроловом.
– О, тут тобі роботи вистачить до кінця нашого плавання, – сказав капітан. – Та пам’ятай: ледачих моряки не люблять. За борт – і квит.
– Та знаю вже.
– Знаєш? Значить, хтось розумний тобі казав.
Чи довго пливли, чи не дуже, та допливли нарешті до того місця, куди їм було треба. Про чарівника Гуля і розпитувати не треба було. Серед моряків тільки й розмови було, що про того чарівника та його перстень.
«Отже, все гаразд, – думав Принц. – Я прибув туди, куди мені треба. Тільки як мені того чарівника знайти та як до нього потрапити?»
Найперше Принц заприятелював з тутешніми котами. Бо хто йому краще розкаже про чарівника Гуля, як не місцеві коти?
– Даремне ти так до нього добиваєшся, – сказав один миршавий кіт. – На лева він тебе не оберне. Шкода й просити. Я пробував.
– А мені й не треба на лева.
– А чого ж тобі треба від чарівника Гуля?
– Його перстень.
– Про те і не заікайся. Відразу ж і повісить тебе на сухій вербі.
– А може ж таки не повісить?
– То втопить в озері.
– А може і не втопить.
– То ще щось придумає.
– То він такий злий?
– Я б не сказав, що злий. Просто він не любить, коли з ним про його чарівний перстень мову заводять.
«Як же ж мені бути? – міркував Принц. – Не вертатися ж ні з чим. В таку далину бився, стільки мав мороки з тими щурами. І що? Даремно? Бути такого не може. Тоді не буду я котом Принцом».