– Котячу?
– Котячу. А що? Коти у футболі теж знають толк.
– Коли ж ти встиг?
– Та встиг. Я ж не вилежувався, як дехто, на пуховиках. Коти вночі не сплять, а вирішують свої котячі справи. А часом і людські.
Тим часом до зали увійшов чарівник Гуль із своєю донечкою. Їй було не більше десяти літ. Була гарненька, жвавенька, як всі дівчатка в такому віці. Степан розпогодився. Кіт також.
– А ось і я, – сказав Гуль, подаючи Степану руку. – Відчуваю, що мене вже тут чихвостили на всі заставки.
– Ой, чихвостили – то не те слово. Я готовий був тобі і пику набити, – не дуже люб’язно озвався Степан.
– Що ж… Маєш таку нагоду.
– Передумав. Не при дитині ж.
– Я й не сказав. Це – донька моя, Софійка. З моїх чарів вона найбільше користає. То те їй треба, то інше.
Та Софійка дорослих не слухала. Вся її увага була біля кота.
– Котику! Який ти гарненький! А можна я тебе візьму на руки?
– Звичайно, можна. Мене ще ніхто ніколи не брав на руки.
Спершу він з недовірою дивився на дівчинку, а потім вмостився у неї на руках та й замуркотів.
– Тато, а він муркоче, – тішилася дівчинка.
– На те він кіт. Справжнісінький.
– А тепер, Гулю, давай про справи, – заговорив Степан, насупивши брови.
– Я мав тебе за доброго чарівника і за добру людину. А тепер переконався, що це не так.
– Скільки себе пам’ятаю, – спохмурнів Гуль, – я ще нікому зла не заподіяв. Інколи міг покарати злих людей і навіть злих чарівників. То правда. Але само по собі зло в мені ніколи не народжувалося.
– А як ти поступив зі мною?
– А якщо подумати… Що поганого я тобі зробив? Жив ти в своїй розвалюсі, що вже може й від вітру розвалилася. Жив у голоді та в холоді. А тепер ти маєш все, що треба людині. Міг би я зробити тебе багатим і нову хату тобі начаклувати. Міг би. Та не захотів. Міг би і тут на острові начаклувати людям безбідне життя. Та чари для неробства – це зле. Це дуже зле. Чарівник повинен тільки допомагати, а не міняти працю на неробство. От і вирішив я…
– Ти вирішив. А у мене спитав? Не спитав.
– Пробував питати. Ти пригадуєш, як Принц тобі розказував? Ти не хотів.
– Я й зараз не хочу. Закинь мене в мою розвалюху – і я й далі буду жити в голоді і в холоді.
– Ти того хочеш?
– Так.
– Добре. Ти прокинешся завтра у себе вдома. Але добре подумай, чи ти того хочеш. Тут ти можеш прислужитися людям. Їм треба господаря. Я не можу начаклувати їм розуму. А вони тут якісь безпорадні. Не знають без господаря, коли орати, коли сіяти, коли жнивувати. Я думав, що тобі таке сподобається: всьому лад давати. Людям допоможеш і сам безбідно у пошані проживеш. Сите життя, ласий шматок – це добре. Але ж хіба у тому щастя? Може й для дурнів це і щастя. Але ж ти не дурень. То прислужися людям своїм розумом. Це ж втіха.
Тут увійшли ті двоє слуг, що ходили до біса та до лихої матері.
– Ваше величносте дядьку Степане, не вели нас карати, але ми не знайшли ні того біса, ні лихої матері. Кого не питали – всі з нас сміялися, а толком пояснити ніхто так і не зміг.
– Добре, хлопці. Сідайте снідати.
– Як? Та ми…
– Отут і сідайте. Бачите, скільки всього? Для всіх вистачить ще й зостанеться. Їжте та в поле збирайтеся. І я з вами поїду. Поля ваші оглянути треба. Будемо господарювати.
– То ти залишаєшся? – спитав втішений Гуль.
– Залишаюся. Тільки ти не думай, що тобі зі мною буде легко жити. Чого не зможемо ми і не зможе природа, то те мусиш ти.
– Та хіба ж я що? Як треба, то й треба.

Минали роки. Вже давно обжився Степан на новому місці. Острів став квітучим і багатим. Він заманював до себе і купців, і мандрівників. Тут не було жодного бідного, жодного голодного, жодного недужого. Про недужих дбав чарівник Гуль. Тут було стільки дітей, що, здавалося, весь острів тільки їм належав. Зозулястий півень жив і досі. І голос у нього звучав, як колись, потужно і дзвінко. Місцеві півні заздрили йому, та битися з ним ніхто не наважувався – королівський півень, нічого не вдієш. Тільки подекуди сиве пір’я пробивалося. Принц, не дивлячись на заняття спортом, обважнів і розтовстів. Гірко зітхав, та від смачної їжі відмовитися не міг.
– Це як для солідності, – казав. Він завів собі дружину – довгошерсту породисту кицю, а слідом за ними ходила чимала черідка кошенят: і більші, і менші, і зовсім маленькі. Іноземні посли називали Степана королем гречкосієм. А він не ображався, бо так і є. Зате у гречкосія королівство – повна чаша. А що вже пригостити тут вміють, як ніде. Хто сюди приїде, то й і їхати звідси не хоче. Може й нам доведеться колись побувати у тому благодатному краю. А коли побуваємо, то й вам ще якусь цікавинку розкажемо.