Зіскочила з ліжка та й тихенько вислизнула з хати. А за воротами… ось вони! Стояли три дівчини і гірко плакали.
– Отакої! – здивувалася Явдоха. – чого ви? А я собі думаю: що це мені спати не дає? Аж то ваші сльози. Чого ви?
– Та ми ж … ніби люди. А от… у вас все гаразд… ви влаштувалися. А нам що робити? Невже й справді йти в нетрі-нетрющі, де гад не проповзає, звір не пробігає, птах не пролітає, нога чоловічеська не ступає? А там що? Людей лякати і капості їм робити?
– Чекайте, дівчата. Найперша біда у ваших іменах. Треба їх поміняти. От ти, Темрява… станеш, скажімо, Світланою, а ти , Примаро… Тамарою. А ти, Потороча.. Надією. Як вам таке?
Дівчата заусміхалися.
– Але ж того мало.
– Ясна річ, що мало. Спробуємо ще щось…
І кинула волосину з дідової бороди.
– Нехай ті дівчата стануть чисті і духом, і тілом, і помислом. І нехай вони мають все, що їм необхідно для життя.
Перед Явдохою стояли три гарні дівчини. Навдивовижу. І посміхалися. Попереду сяяв маленький яскравий світлячок, наче манив їх кудись.
– Дівчата, цей світлячок, ніби нас кличе. Ходімо.
– Ідіть, діти. Він, певно, кличе вас до нового життя.
Тепер Явдошка вже могла нарешті заснути. Так вона і зробила. І спала до ранку, доки на світ благословилося.