– Ну, годі, годі! – гримнув нарешті Кодар. – з тими забавами вся робота стоїть. Пора братися за роботу. Їм тільки дай волю.
– Та нехай побавляться діти, – попросила Кодариха. – їм так рідко випадає трохи розважитися. Бачиш, як їх розворушила та маленька дівчинка. Така манюсінька, а така спритна. Я такої ще й не бачила. І дітей наших такими веселими я ще не бачила.
– А тепер ловіть мене, – гукнула деревичка. – всі ловіть. І ви, тітко Явдошко. Ви теж ловіть мене.
– Та де вже там мені, – засміялася Явдошка, та все ж побігла, бо це ж була не просто забава.
– Ловіть! – гукнула деревичка – і всі зникли з очей. Тільки малеча Кодарова розгублено катулялася в поросі.
– Ну, досить, досить. Робота стоїть. Гей, наймити, до роботи. Нема. Де ж вони так забігалися? Дай їм тільки волю. І їхньої матері щось не видно. Вже стара, а така ж дурна, як молоді.
Тут-таки стояли Темрява, Мара і Потороча. Вони стояли і голосно сміялися. З-роду-віку вони ще так не сміялися.
– Що? Наймитів кличеш, татусю?
– Та кличу бісових дітей. А вони так забавилися, що й до роботи їх не заженеш.
– Не заженеш.
– Клич, клич, таточку, – сміялися доньки. – ти бачив їх? Ото запам’ятай, як вони виглядають, бо більше ти їх не побачиш.
– Як не побачу? Чому?
– Втекли твої наймити.
– Як втекли? Що ви плещете, дурепи?
– Іди, сам побачиш. Хтось за ніч підкопав коріння дуба і зробив чималий вихід. Добре придумали.
– Чекайте. А мати тих трьох хлопців?
– І тітка Явдошка втекла. А як же інакше? Вони б же її тут не покинули. Хіба мала б дивитися на твою лисину?
Та й ну реготати.
– І ми йдемо з твого темного царства.
– Куди ж ви підете?
– До сонця, до світла.
– У ліс, у нетрі, аби тільки подалі звідси.
– Дав ти нам, таточку, такі імена, що сама доля нас цурається.
– Убили! Зарізали без ножа! І як таке могло статися, що таке мале дівчисько і так заморочило мені голову? І я погодився! Сам погодився! Я, розумний і могутній, дав себе заморочити! От і маю тепер! Нехай розважаться діти! От і розважились! І зараз…. Стою, як той дурень!
І раптом крикнув на всю потугу:
– Гей, слуги мої вірні, в погоню! Далеко вони не втекли.
І звідки не взялося гаддя всяке, рогаті потвори з цапиними бородами, здоровенні пси з вишкіреними пащами та вогненними очима. І все те ревло, квичало, гавкало і летіло з гори в погоню за втікачами. Сам Кодар був попереду. І про небезпеку забув. Зараз головне для Кодара було догнати втікачів. Догнати, роздерти, пошматувати або затримати живими. Як глянула Явдошка на всю ту нечисть, то й дихати забула, слів у неї забракло. Та й що тут слова допоможуть? Тут згадала вона про клубочок шерсті від борсучихи. А раптом… ось він! Надія на порятунок. Зігріла його теплом своїх рук та й гукнула:
«Прийди, борсучихо, бо мені лихо».
Оглянулися втікачі – а за ними розлилося море, широке і глибоке. Хвиля била в береги. Кодарові слуги, все те гаддя, потвори, вся та нечисть, з розгону шубовстьнули у воду та й потонули. Залишився тільки Кодар. Він безпорадно дивився довкіл, а потім раптом згадав про небезпеку, похопився, хотів повернути назад, та було вже пізно. Раптом серед ясного неба загримів грім, сяйнула блискавиця – і спопелила Кодара. Вітер попіл розвіяв, туман з Кодарової гори розігнав. І зазеленіла Кодарова гора. Виповнилася вона щебетом пташок. Зло було подолано. Назавжди. На все те дивилася щаслива Явдошка зі своїми синами і другі Кодарові невольники, що разом з ними повтікали. Стояли, дивувалися – аж Явдошка їх припам’ятала.
– Давайте-но якось додому добиратися. Шлях трудний і неблизький.
І раптом згадала про три волосини з дідової бороди.
– Спробуємо, – тихо сказала. – станьте всі до гурту, візьміться за руки, і нехай кожен з вас бажання загадає: щоб ми вдома були.
Та й кинула одну волосину. Мить – і вони вдома. Втіха – словами не передати. Глянули довкіл – та й засумували, радості поменшало. Порожнє подвір’я зовсім бур’яном заросло, хата-розвалюха зовсім похилилася – от-от упаде. Тут Явдошка кинула ще одну волосину з дідової бороди і загадала :
– Хай буде у нас хоч якась оселя, щоб ми мали де жити.
І тут перед ними став великий добротний будинок, а біля нього всі господарські прибудови. Та й не порожні. Коні іржуть, воли ревуть, корови мукають, свині рохкають. А тут і сусіди позбігалися. Хтось Явдощиних курей приніс, хтось козу Маньку привів, а кіт Сонько сам пришйов. Забігали, заклопоталися. Треба всьому лад давати.
Натомлені поранням та емоціями, обляглися пізно, відразу й поснули. Тільки Явдоха не мала сну. Щось муляло її. А що – спершу ніяк не могла второпати.
«Що ж таке? – думала. – Все ж ніби добре. І сини вдома, і господарка нарешті. Що не так?»
Все було так. Та однак… щось таки муляло її.
«Ще одна волосина з дідової бороди зосталася… то й що? Нехай буде. Може колись знадобиться. Колись… а зараз?..»
І зрозуміла, що її муляло. Заледве по чолі себе не стукнула.
«Доньки царя Кодара. Непогані ж дівчата. І добрі, і розумні. Чого ж вони мусять страждати за примхи свого недоброго батька? А я ж можу їм допомогти».