– Облиш пташенят. Вони ще маленькі і безпомічні.
– То й що? У мене теж діти. І теж маленькі. Вони хочуть їсти. Мушу ж я їх чимось нагодувати.
– На ось тобі хліба. Для тебе і для твоїх дітей.
Та й віддала змії цілу хлібину, собі нічого не лишивши. Змія поповзла собі, а пташенята заспокоїлися. А тут і їхня матуся прилетіла. То була величезна птаха. Такої Явдоха ще не бачила. Либонь, такі й не водилися в нашому краю. Як летіла, то пів неба закрила.
– Чого ви, дітки, занепокоєні? – запитала дивовижна птаха у своїх пташенят.
– Як би ж, матінко, нам не непокоїтися? Змія заледве нас не поїла.
– Але ж не поїла?
– Була б поїла, якби не та жінка,що під деревом сидить.
– І змія її не вкусила?
– Ні, не вкусила. Жінка від неї хлібиною відкупилася.
Тоді та величезна птаха опустилася на землю поблизу Явдошки.
– Спасибі тобі, добра жінко, що захистила ти моїх малят. Як я маю тобі віддячитися?
– Найбільша мені віддяка – що твої діти живі та здорові. А ще дозволь у тебе спитати: що ти за птаха така? Я вже вік звікувала, а таких птахів не бачила.
– Я дивоптаха кондор, з роду великих орлів. А не бачила ти мене, бо ти, вочевидь, не живеш у горах. А ми, орли, у горах живемо. А ще, добра жінко, скажи мені, куди і по що ти мандруєш, то може я тобі чимось прислужуся.
– Мандрую я не по своїй волі. Мандрую я на Кодарову гору. Цар Кодар тримає в неволі моїх синів. Я хочу їх якось вирятувати, хоч і не знаю, як це зробити. Я й до ладу не знаю, як на ту Кодарову гору добратися. Йду та йду, вже й черевики стоптала, а гори нема та й нема. Чула я, що твоє перо могло б мені допомогти.
– Правду ти чула, добра жінко. Кодар навмисно людей баламутить та свою гору від очей ховає. Та я тобі допоможу. Ось тобі моє перо. Воно тобі покаже, куди треба йти. А ти йди за ним і нічого не бійся. Воно тебе й приведе на Кодарову гору. Тіьки будь обачна. Цар Кодар дуже підступний. Правда й те, що розуму у нього катма, та хитрості і підступності на десятьох би вистачило.
Маючи надійний супровід, Явдошка швиденько й до Кодарової гори дійшла. То була лиса гора, вся туманом повита, тільки на самій вершині ріс здоровенний дуб в три обхвати. На вершині дуба цар Кодар сидів. Роги у нього цапині, хвіст зміїний, лапи кігтисті, очі, як блюдця, паща, як у лева, а голос його, як грім гримів. Та хіба ж можна порівнювати благодатний грім з голосом тієї потвори?
– Слухом не чувати, оком не видати, а либонь, що до нас іде трьох синів мати.
– Йду, Кодаре, до тебе, аби ти відпустив додому моїх синів. Пощо ти їх в неволі тримаєш? Чине пора вже їм додому?
– Пора чи не пора – це мені знати. Я – цар, а ти всього-на-всього мати.
– Мати – хіба ж того мало?
– Вперті вони у тебе. Не хочуть на моїх доньках женитися.
– Не хочуть – то й не женяться.
– От і будуть у мене сидіти, аж доки не змиряться та й на моїх доньках не оженяться. Я тебе не кликав. Сама прийшла. А якщо вже ти прийшла, то у мене і для тебе робота знайдеться. Крім дорослих дочок, є у мене ще півсотні дітей, дрібних, як мак. З півсотні, а може й більше. Хто бх лічив? От ти і будеш їх глядіти.
– А якщо я не захочу?
– Не забувай, що у мене твої сини. А тепер і ти. Я тут цар і володар. Ви в мої руках. А зараз лізь у дупло. Мої володіння у підземному світі. Там і сини твої.
Сини! Вона так давно ї не бачила!
«Треба лізти. А там вже – що буде».
Та й полізла у дупло. А там – ні сонця, ні місяця, ні вітру, ні дощику. Зате нарешті вона побачила своїх синів і одягнула їм чисті сорочки. Сумні та невеселі хлопці були. Та мати біля них посмутніла. Думала синів вирятувати, а виходить так, що й сама в неволю попала.
– Та не журіться, сини мої. Ще на світі добро не перевелося. Допоможе воно і нам. Будемо надіятися. Покличу я деревичку, хоч і не знаю, чим те маленство може нам допомогти. Як там слова?
Зігріла в руках жолудь і слова пригадалися.
– Ти – маленька деревичка.