– Я вам дякую за свою донечку. Діти, знаєте, такі неслухняні. Ось вам від нас жолудь. Це не простий жолудь, а чарівний. Як буде така потреба, зігрійте жолудь в руках і скажіть:
«Ти – маленька деревичка.
Помагати в тебе звичка.
Кличу я тебе в дорогу
Собі на допомогу».
Скажеш так – і ми прийдемо всім нашим родом. Ти не дивися, що ми маленькі. Ми багато можемо.
– Як би ж мені запам’ятати ті слова? Голова вже не та, що замолоду була.
– А ти їх, як пісеньку, наспівуй – вони і запам’ятаються. А якщо забудеш, то жолудь тобі підкаже.
Подякувала Явдошка та далі пішла. Дорога далека. Ноги зовсім підбилися, дике терня одяг Явдощин шматує. А ліс кругом густий та темний, а йти треба. Інколи падала знесилена та й засинала, не думаючи про диких звірів, що могли її розтерзати. А що думати? Що вже буде. Та ліс беріг її. Чи ліс, чи ще якась сила.
Якось на світанку прокинулася Явдошка від грізного рику. Навіть очей не розплющила.
«Отут мені й кінець, – подумала. – прощайте, діти».
Аж раптом почула шепіт. Чи шепіт, чи шурхіт. – не чіпай її. Це – мати. Вона йде рятувати своїх синів.
Час від часу сідала відпочити та шматок хліба з’їсти, доки ще був. Якось так собі сиділа, коли чує – хтось плаче. Знов у когось біда. Знову комусь потрібна допомога. Дослухалася Явдошка, дослухалася. Таки плаче.
– Хто там так плаче? – спитала.
– Це ми, борсучата. Мами нашої нема, а вітер зламав деревину, і вона впала на нашу хатину. Ми не може звідси вибратися.
– Потерпіть, маленькі. Зараз я вам допоможу.
Явдошка відкинула деревину, і звідти виглянули три маленьких головки з цікавими оченятами.
– От і гаразд, мої хороші. А зараз я вас ще хлібом почастую. Будете хліб їсти?
– Будемо, будемо, – загукали малі. – мами щось довго нема, а ми голодні.
Жінка погодувала їх хлібом. А тут і мама надійшла.
– Мамо, мамо, – запищали борсучата. – он сидить пані, котра відкинула з нашої хатки деревину.
– А ще вона нас нагодувала.
– А ще вона нам казку розказувала, щоб нам сумно не було.
– Таку цікаву казку, мамо. Ти такої не знаєш.
– Борсучиха підійшла до Явдошки.
– Я дякую вам за моїх дітей. Я затрималася. А тут стихія лиха наробила. Може б з ними нічого не трапилося, та їм страшно було. Дякую вам. А ось вам клубочок з моєї шерсті. Якщо вам потрібна буде моя допомога, потріть його обома руками і скажіть :
– Прийди, борсучихо, бо мені лихо.
І я прийду.
Подякувала Явдошка та й далі пішла.
Йшла вона, йшла, коли ж така втома на неї налягла, що ніяких сил нема далі йти. Сіла вона під деревом, перекусила шматком хліба, запила водою та й задрімала. Прокинулася від того, що просто над нею жалібно і перелякано пищали пташенята.
– Ми боїмося, боїмося !
– Мамо! Мамочко!
Звела очі Явдошка і побачила, що до пташиного гнізда підбирається змія. Жінка й сам змій боялася. Та зараз вона якось про те забула. Треба було рятувати пташенят. Жінка вхопила палицю та й ну лупцювати змію. Змія повернула до неї голову, засичала, а потім сказала:
– Чого тобі, жінко? Я ж не вкусила тебе, коли ти дрімала. А могла. Чого тобі ще?