– Чи не пригостиш мене, молодице, шматочком хліба? Я вже три дні і три ночі нічого не їв.
– Сідайте, дідусю, та призволяйтеся. Ось хліб і сіль, а ось вода. Більше у мене нема нічого.
– О, це найбільші ласощі. Біда наша тільки в тому, що ми їх цінуємо тоді, коли не маємо.
Що відкусить старий шматочок хліба, то пів шматочка через плече на землю кине. Дивилася на таке Явдошка та й дивувалася.
– Це ви, дідусю для кого кидаєте?
– Для лісових мешканців. Для мурашок, комашок, жучків та павучків. А вони також створені Богом.
Полуднували та й розмовляли. Розказала Явдошка старому, куди і чого вона йде.
– Трудна твоя дорога, молодице. Далека і трудна. Кодар – то злий дух нашого краю. І ніхто його подолати не може. Тільки грім, блискавка та ясне сонце. Та Кодар від них у дуплі старого дуба ховається. А коли з дупла вилазить, щоб гору свою пильнувати, то знову ж таки шукає захисту від сонця у затінку старого дуба та й сидячи отак, вершить свої злі справи. Через дупло старого дуба спускається Кодар у своє підземне царство. Там і живе. Три дорослі доньки – то ще не все. Має він ще багато дрібних дітей. Дрібних, як мак. Скільки ж то з них зла виросте. Скаржився якось мені старий дуб. Він хотів вже впасти, та його міцне коріння тримає. Дорогу до себе Кодар ховає. Тільки перо величезної птахи кондора може бути провідником на Кодарову гору.
На прощання подарував старий Явдошці три сивих волосини зі своєї бороди.
– Як буде у тебе якась потреба, кинеш одну волосину через плече, скажеш своє бажання – і воно збудеться. Тільки проти Кодара я безсилий.
– То ви, дідусю, чарівник?
– Всі старі люди, дитино, трохи чарівники. Ну, пішов я. Спасибі тобі, молодице, за твоє добре серце.
Та й зник дідусь, немов розтанув, а Явдошка далі пішла. Йшла вона, йшла та й знову притомилася. Сіла відпочити, нарікаючи на свої старі ноги, що нездужають вже швидко і вправно ходити. Відпочиваючи, надумала Явдошка шматок хліба з’їсти. Чи з’їла, чи ні, коли чує – хтось плаче. Голосок тонісінький, як комариний писк.
«І хто б то міг бути? – подумала. – може б я й допомогла, та не знаю, кому допомагати і чим. І де воно плаче?..»
Роздивилася довкола, а на широкому листку сидить манюсінька дівчинка. Зовсім маленька. Як пальчик. Подивувалася Явдошка, бо з-роду-віку такого не бачила, а потім і питає:
– Хто ти така, дівчинко, і чого так гірко плачеш?
– Як же мені не плакати? Я – маленька деревичка. Ми живемо ость тут у дуплі. Мами нема. А я виглядала, виглядала з дупла – аж доки не випала. А тепер мені страшно, холодно і їсти хочеться. А мами нема.
– Ходи до мне, маленька. Я тебе і зігрію, і нагодую. А там і матуся твоя повернеться.
– А ти мене собі не забереш? Ти он яка велика. А мама казала, що великих треба боятися.
– І маленьких також треба боятися. Та мене не бійся.
– Бо коли ти мене забереш, то я буду дуже голосно плакати. Аж дядько лев почує і тебе з’їсть. А ще я вмію кусатися.
– Не треба кусатися. І плакати не треба. Ну… ходи до мене. Я загорну тебе у свою кофтину – і ти відразу зігрієшся. А ще я нагодую тебе хлібом. Будеш їсти?
– Я не знаю, що таке хліб, але буду їсти, бо я дуже голодна. Тільки ти мене не забирай.
– Не буду я тебе забирати. Не бійся.
Дівчинка пригрілася, з’їла крихту хліба та задрімала. Явдошка умиротворено посміхалася.
«От і осушила чиюсь сльозу. Треба ж таке! Така малина – і воно живе у наших лісах і потребує нашої допомоги».
Коли дивиться Явдошка, щось летить, наче ангелятко. Жінка. Зріст, як рука по лікоть. Летить і тривожно озирається, ще й голос подає.
«Деревичка! – подумала Явдошка. – доньку свою шукає».
– Ось тут ваша дівчинка, у мене.
А тут і мала з-під кофтини виглядає.
– Мамо, я тут!
І рученятами замахала. І про страх забула деревичка. Підлетіла до Явдошки, вхопила своє дитинча та й сховалася у дуплі. Потім ще раз виглянула, щаслива і усміхнена.
