Кодарова гора
Жила собі на світі бідна вдова Явдошка, і було у неї три сини, один кращий від другого. Славні хлоп’ята. Матір слухали, старших шанували, а що бідні були, то з маленства звикли до роботи. Спершу матері вдома допомагали, а коли підросли, стали до людей найматися, аби хоч щось заробити на сяку-таку одежину та на шматок хліба. Пасли овець, потім череду, а найстарший вже й у полі брався робити. Та що з тих заробітків? Свого поля нема, а що за літо зароблять, того й на зиму не вистачить. Журиться та зітхає бідна вдова, а часом і поплаче нишком, щоб діти не бачили. Коли старший хлопець доріс до парубка, то й сказав якось матері:

– Піду я, мамо, на заробітки. Може в світі не така біда, як у нас.
– Куди ти підеш, синку? Для бідного біда скрізь однакова. Так і в пісні співається:
Від Києва до Кракова
Всюди біда однакова.
– Таки піду, мамо. А ви тут самі раду давайте. Хлопці вже підросли. А я повернуся. Чи зароблю щось, чи ні, однак повернуся.
Спекла мати хліба, заплакала, та й благословила сина в дорогу.
Час минає, і рік, і другий, а найстарший син не повертається. Журиться мати, бо всі матері за своїми дітьми журяться. Вже б і сама пішла його шукати, та не знала, куди йти. Та й діти…
А тим часом підріс і середульший син та й собі тієї ж.
– Піду я, мамо, у світ щастя шукати.
– Яке там наше щастя, дитино? Воно у росі скупане, на сонці сушене.
– Однак піду я, мамо. Як нічого не зароблю, то може брата знайду.
Не тримала мати і середульшого сина. Заплакала та й благословила і його в дорогу. Залишилися вони удвох з найменшим сином. Б’ються, як риба об лід, а на провесні, однак їсти нічого. От доріс до парубка і найменший син та й собі в дорогу проситься.
– Ой, піду я, мамо, та й піду. Як нічого не зароблю, то братів пошукаю. Може вони так запаніли, що й про нас забули? То я їх трохи посовіщу.
– На кого ж ти, сину, мене лишаєш? – заплакала мати та й заголосила.
– Хто ж мою старість догляне?
– Між своїми людьми не пропадете, мамо, а я повернуся або сам, або з братами.
Благословила мати і найменшого сина в дорогу, а сама сидить біля вікна, шиє чи пряде, сумно співає та синів чекає.
Минув рік, минув і другий, а сини, як у воду канули.
– Хоч би звістку яку подали, – плаче мати. – старію та не знаю, звідки моїх любих синів виглядати. Не знаю, хто мені очі закриє.
Якось, коли журилася отак Явдошка, біля вікна сидячи, почула легкий стукіт у шибку. Коли дивиться – голуб. Стидить на вікні та у шибку стукає. Відчинила вікно, сипнула пташині круп, води поставила.
– Спасибі тобі, голубе сизокрилий, що хоч ти мене самотню одвідав.
Поїв голуб, води напився, а потім і заговорив людським голосом та людською мовою.
– Не журися, мати, за своїми синами. Вони живі та здорові. Веліли тобі кланятися та просили, щоб ти їх з неволі порятувала. Бо без тебе ніхто їм не допоможе. Бери хлопцям чисті сорочки, бо вже зовсім вони обносилися, та й іди на Кодарову гору. У царя Кодара твої сини. Він їх у неволі тримає, до важкої роботи заставляє, до дому не відпускає. І не відпустить. Має цар Кодар три доньки: Темряву, Мару і Поторочу. Страшні – страшніших не придумаєш. Хоче Кодар, щоб твої сини на його дочках поженилися. Хлопці, ясна річ, не хочуть. От він і тримає їх. Без вас вашим синам сутужно прийдеться. Про ваші сили не кажу нічого. Кожна мати їх збере для порятунку своїх синів. А дорогу на Кодарову гору знайти буде важко. Кодар відкриває її, коли хтось заробітків шукає. О, тоді та дорога рівна та широка. А потім маскує її так, що й не знайти.
Зник голуб. А бідна вдова задумалася-загадалася: де та Кодарова гора? Хто такий той Кодар? А головне: як їй, слабосилій жінці, своїх синів рятувати? Та однак йти треба. Бо загине, або синів своїх порятує. Роздала сусідам свою немудру господарку: кілька курок, козу Маньку та кота Сонька. Миші й самі розбіжаться, коли їсти нічого буде. Взяла хліба, чистих сорочок та й пішла. Йшла навмання, бо не знала, де та Кодарова гора. У лісі притомилася та й сіла відпочити та шматок хліба з’їсти. Коли дивиться, а по лісових хащах, костурцем підпираючись, йде старий-престарий дідусь з довжелезною сивою бородою. Воно й молодому та здоровому нелегко по лісовому бурелому ходити, не те, що старому. Іде дід, ледве ступає. Побачив Явдошку – зупинився.