– Реклено!
– Я вже казала тобі, що я не Реклена, а Олеся.
– Ти для мене завжди будеш Реклена.
– Вигадав щось собі і в те повірив.
– І ти ж повірила. Ти згадала княжича Микулу.
– Тоді ти був княжичем, а не руйнівним вітром. Тепер ти – стихія.
– Ти ніяк не можеш простити мені ту зламану яблуньку.
– Простила вже. Тільки війся звідси. Що у нас з тобою може бути спільного? Я дівчина, а ти вітер.
– Але ж колись ми обоє були людьми, жили далеко звідси і по відстані, і по часі. А що, коли… Збирайся, Реклено.
– Куди я маю збиратися? Зараз ніч. Я маю спати. А ти війся собі звідси.
– Ні вже. Я не повіюся без тебе. Ми полинемо з тобою в інший час, в іншу епоху.
– Я нікуди звідси не піду.
– Я понесу тебе, моя кохана. Ми пригадаємо з тобою той час, коли ми кружляли у вихорі запального танцю, і сам Перун посміхався дивлячись на нас.
– Але я давно вже не вірю в Перуна.
– Нічого, серденько. Він простить тобі.
– А-а-а! Мамо!
– Не бійся, кохана. Нічого не бійся. Ти чуєш, як шумлять віки? Ще трішки. Ще потерпи. І ось. Нарешті. Ти бачиш вогнище? Це свято. І дівчата прибрані.
– Але ж я…
– Нічого, люба. Зараз слугині приберуть тебе. Найкращі розкоші, найкоштовніші діаманти ляжуть тобі до ніг. Ти злякалася, ластівко моя? Не лякайся. Глянь на мене.
– Ти… Знову княжич? Знову красень?
– А ти ще краща, ніж була тоді. Ходімо до мого батька. Ще раз спробуємо. Не камінь же він.
– Ой! Не треба. Він…
– Ходімо, ходімо. Ах, який запальний танець. І Перун, як і тоді, дивиться на нас і посміхається. Тату! Великий княже! Це ось… Реклена.
– Знову Реклена? Я ж тобі казав.
– Не можу, батьку, я тебе послухатися. Я люблю її.
– Чекай. А як ти тут опинився? Ти ж… А як вона тут опинилася?
– Це означає, що Перун на нашому боці. Я приніс її.
– Ти? Смів? Я заточу вас обох у найвищу і найміцнішу вежу.
– Не заточиш, батьку. Я вже не той, що був колись. І той, і не той. Я – стихія.
– То чого ти хочеш?
– Щастя з Рекленою.
– Не буде вам щастя. Ти – стихія, а вона – ні. Я її…
– Я нікому не дозволю доторкнутися до неї.
– В підземелля її! Дружинники!
– А-а, ти так?
– Вітер! Буря! Тримайте нас! Ми летимо.
– Ми теж полетимо, моя кохана. Полетимо назад у твій вік. Там ми з тобою будемо щасливі. Тільки я вже не буду княжичем.
– Ой, як крутиться голова.
– Все. Ти вдома. Відпочивай. Убрання своє і коштовності сховай. Нехай лежать до нашого вінчання. А оцей перстень я одягну тобі на палець. Отак. Тепер ти його не загубиш. Він саме такий, як тобі треба. Носи його. Нехай всі знають, що ми з тобою заручені. Чекай на мене. Я прийду, не вітром руйнівним прилечу, не стихією, а прийду гордим парубком-красенем і поведу тебе під вінець.