– Олесю, прокинься. Я знову прийшов. Я ще тобі не набрид?
– Набрид. Ти спати мені не даєш. А потім я невиспана, і роботи з мене ніякої.
– Я так довго тебе шукав. Знав, що ти десь є, і ніяк не міг знайти.
– Навіщо ти нам шкоди наробив? Навіщо ти яблуньку зламав? Ми з мамою її так любили.
– А я хотів силу свою показати. Щоб ти знала, який я сильний.
– Знайшов чим хвалитися. Сила без розуму – дурне діло.
– Як це дурне?
– А так. Он зламав ти нашу яблуньку. Що ж тут розумного?
– І справді. Дурне. Тепер і сам бачу. Але яблунька – це не суттєво. Давай краще згадувати. Ти хоч щось пам’ятаєш? Чи ти так і нічого не згадала.
– Так наче крізь сон щось шатрається.
– Напружся, забудь про теперішнє – то й згадаєш.
– А навіщо я мала б забути про теперішнє? Це моє життя. А спогади – мана. Чи було, чи наснилося…
– Було, було. Ми з тобою у танці кружляли. А твої стрічки маяли, маяли…
– Згадала. Ти мені стрічку подарував. Гарну таку.
– Не тільки стрічку, а й перстень. Коштовний такий, з олександритом.
– Пам’ятаю. Був перстень. Але я його загубила. Він був завеликий, і вода з пальця змила. Я за тим перснем так плакала. Пам’ятаю, ще сестра мені сказала… У мене тоді старша сестра була. Так вона мені сказала:
– Це поганий знак. Не бути вам з княжичем в парі.
Так і вийшло.
– То ти пригадала?
– Як крізь сон. Я й не знаю, чи це було, чи наснилося.
– Було, Реклено, було.
– Ти красенем був.
– Був…
– І силою своєю хизувався. Але це було якось так, по-молодецьки.
– Я любив тебе, Реклено.
– Але ж це було так давно. А може й зовсім не було. Та вже незабаром ранок. Дай хоч трохи поспати.
– Я люблю тебе, Реклено.
– Не вій так на мене. Все волосся мені розкуйовдиш.
– То й що! Так навіть ще краще.