– Так. Пройшли віки. А я й досі бачу тебе. В розвихреному танці, в стрічках і в намисті.
– Чекай. Як я зрозуміла, тоді ти був княжичем. А хто ти тепер, що вриваєшся в мій сон? Невже привид?
– Хто я тепер? Вітер.
– Як це вітер?
– Отак. Зараз я легіт. Ніжний і лагідний. А буваю… О, я буваю грізний і дужий. Руйнівний. Тоді віки не владні наді мною.
– Таким я б тебе не любила.
– А ти мене й княжичем не любила.
– Бо княжич – це все одно, що руйнівний вітер.
– Я не був би таким, якби ти мене любила.
– Як я можу любити те, чого нема?
– Як це нема? Я є!
– Не вій так сильно. Ти вже не легіт, а справжній буревій.
– Щоб ти не казала, що мене нема. Я є!
– Тоді я просто… Зачиню вікно. Отак! Тепер можна спати. Тільки тепер чомусь не спиться. Той княжич Микула з віків… Він став тепер вітром. А я? мені здається, що я завжди була Олесею. І тепер, і колись. Хоча… Снується і в пам’яті якесь свято. Горіли вогні… І я на тому святі. В стрічках і в намисті. І княжич. Красень в розкішному одязі. Чи може це не я була? Ні, таки я. І він. Той юнак. А може це сон? Може. Але я так явно бачу його усмішку. І очі. Його глибокі карі очі. Він щось каже мені. А що – не чую. Не чую крізь віки. Повтори, княжичу, що ти сказав. Мовчить. Тільки вітер віє. Чи легіт, чи… Буревій. І Перун… Сердито супить брови. А уста посміхаються. Щось каже. Що ти кажеш, Перуне?
– Молоді і нерозумні. Не порозумнішали з віками.
– Тобі так здається, Перуне. Ми просто… Зовсім інші… Але я вже засинаю. Я дуже хочу спати.

– Олесю, донечко, прокинься.
– Що таке, мамо? Чого ви мене будите? Я вночі погано спала. Можна, я ще посплю?
– Біжи, доню, в садок. Там вітер, здається, біди наробив. Якесь дерево зламав. Чи но не нашу яблуньку. Якщо так, то буде шкода. Гарна яблунька. Рясна така. Молода, а вже родила. Біжи, доцю. Подивися. Вночі такий вітер зірвався. Я вже думала, що наш дах зірве.
– Княжич Микула розсердився. Буянив.
– Що ти кажеш, доцю?
– Нічого. Це я так…
– Ти що, ще не прокинулася? Який княжич Микула?
– Та це я так. З історії згадала.
– А-а. Ну, біжи, дочко.