Дивачка

– Чи ви чули, сусідко? Наша дивачка Ліна заміж виходить.
– Ліна?
– Та ж Ліна.
– А за кого?
– Знайшла такого ж дивака, як сама, та й виходить.
– Добре, що такий знайшовся. А то жаль дівчини. Така гарна і якась… Як не від світу сього. Добре, що знайшовся їй під пару.
– Та знайшовся. Але мені так здається, що Парасці з нього втіхи мало. Тільки й того, що гарний. Що гарний, то правда. Як намальований. А в самого ні кола, ні двора. І спеціальності ніякої.
– Якщо не ледачий, то навчиться. Ще молодий.
– Якщо досі не навчився, то важко на те сподіватися, що навчиться.
– То правда.
– А Парасці ж як? Від своєї доньки допомоги не дуже, а тут ще й зять такий. Вона нічого не каже, але я по очах бачу, що їй невесело.
– То, сусідко, таке… А може він ще й нічого. Чого ми будемо журитися чужою бідою? Нам аби своєї біди не мати. А у них, власне, і біди ніякої нема. Щоб і не було. А весілля – то завжди радість.
Та й розійшлися, розносячи плітки по селі.

Такого весілля в їхньому селі ще ніхто не бачив. День був гарний, як на замовлення. Небо чисте, ані хмариночки, наче його ангели зумисне розчистили. Молоді були такі гарні, що у пльоткарів і пльоткарок язики в роті поприсихали – ніхто нічого не міг сказати. Лише коли гості побачили багаті столи, заставлені небаченими напитками і наїдками, то дехто поміж себе й обізвався.
– Чи то наша Параска перед нами бідною прикидалася, а сама гроші складала на доньчине весілля, чи то Ліни наречений бідного з себе вдає, а сам насправді багатий без міри. Чи ж то видано, чи ж то чувано таке весілля влаштувати?
– А музики? Звідки такі музики? Щось вони нам не по знаку.
– То не з наших.
– І не з району.
– Я й по весіллях буваю, а тих музик й не чув.
– А як витинають! Як витинають. Хоч би й не хотів, то у танок підеш. Самі ноги просяться.
І звідки могли знати гості, що то були не прості музики, а з казкового світу. І над весільними столами та стравами казкові добрі феї почаклували.
– Аби молодим добре жилося.
– Щоб весело.
– Щоб з піснею.
– Щоб з любов’ю.
– Щоб і не в бідності.
І знову музики марш заграли. Ще гості. Видно, дуже поважні, бо музики вже так старалися. Цього разу гості були найдорожчі. Це була Романова мати зі своїми синами. Це вже казкові добрі чаклуни постаралися: і розшукали родину, і на весілля припровадили. І сльози, і радість, і щире захоплення, що живі-здорові, що таки знайшлися.
Та рано чи пізно найвеселіші забави закінчуються, і починається святочне чи буденне життя. Почалося воно і в Ліни з Романом. І, треба вам знати, добре почалося. Аби так кожному.
Коли пливти по річці проти течії, то на правому пологому березі можна побачити прегарну місцину. Наче казка, бігла, бігла та й зупинилася і прижилася тут. Будиночок ошатний, чимось на замок схожий, тінистий садочок, квітнички, а ближче до берега лука з сочистою травою і квітками. А ще ближче до води верба хилить віти. У такій місцині нема місця для сварок, смутку та негараздів. Тут навіть серед буднів гостює свято. І ми загостюємо, коли нас покличуть. А покличуть неодмінно, бо без нас і свято – не свято, і казка – не казка.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 − ten =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.