І сон наснився. І знову вона стояла у затінку старої верби, а до неї ішов той неймовірно гарний хлопець. Йшов і ніяк не міг дойти. Вона рушила йому назустріч. Ще крок – і їхні руки з’єднаються. Ще крок – і вони вже будуть разом. І знову їх наче щось не пускає одне до одного. У Романа в очах розпач, а у дівчини – смуток. Смуток до сліз.
– Та що ж це таке? – вимовила у розпачі Ліна. І раптом почула голос Діки.
– Це межа між нашими світами. Ні ти, ні він не можете ту межу переступити.
– А ти можеш, Діко?
– Я можу. Ти знаєш.
– То переступи ту межу і підійди до мене. Тоді може…
Мить – і Діка вже біля Ліни. Вона все зрозуміла чи відчула. Вхопила хрестик і вузлик – і до хлопця. Одягнула йому хрестик, а в руки вузлик дала. І тут почувся жахітний крик Клінти.
– Не бери! Скинь з себе! Негайно скинь!
Та на той крик ніхто не зважав. Ще мить – і Роман вже стояв обіч Ліни і посміхався. Вони трималися за руки і почувалися щасливими. Ще рано було святкувати перемогу, та вони вже її святкували.
І раптом знялася шалена буря. Такої бурі не міг пригадати ніхто. Заскрипіла і захиталася стара верба.
– Відійди, Ліно. Вона може впасти, – застеріг Роман.
– Не бійтеся, діти. Я не впаду. Коріння у мене міцне. Мене ніяка зла сила не може здолати, бо моє гілля на вербну неділю в церкві сятили.
Гілки опустилися і огорнули дві юні постаті, захищаючи їх від вітру. Тут, пересилюючи ревище бурі, почувся голос Діки.
– Клінто, перестань, ти переможена. Мусиш те визнати.
– Ні, – крикнула Клінта, і ще дужче заревла буря. Здавалося, земля ось-ось зійде зі своєї орбіти і полетись шкереберть невідомо куди.
– Мамо, – гукнула Діка, і її голос залунав якось по-особливому потужно і грізно.
– Мамо, де ж ви, всі добрі сили нашого світу? Чому ви ще не тут? Чому ви не йдете нам на допомогу? Невже Клінти злякалися? Нема чого її боятися. Вона сильна лише тоді, коли її бояться. Ну… Тоді я сама. Я чую в собі силу борині.
І Діка голіруч кинулася на Клінту.
– Не підходь, – заверещала Клінта. Але в її голосі вже не було колишньої сили. Вся вона якось змаліла, чорний серпанок якось чудно обвис.
– Більше не можу, – сказала вона і впала до ніг Діки.
– А більше й не треба, – переможно посміхнулася Діка. І це вже була не та Дівчинка, що приходила побавитися лялькою. Це вже була справжня бориня зі злом.
Буря стихла. З’явилися казкові постаті. Вони якось присоромлено опускали очі. Діка без докору сказала:
– Заберіть це.
І ногою відкинула одяг і серпанок Клінти.
– А де ж… Клінта?
– Нема. Мабуть, розвіялася.
До молодят підійшла чаклунка добра, краси та любові і обвила їх кольоровою стрічкою.
– На щастя і навік, – сказала вона. А молоді, здається, нічого не бачили і не помічали. Бачили тільки одне одного. Всі дивилися на них і посміхалися. Нарешті Ліна трохи оговталася і сказала:
– Дякую вам. Всім-всім. І тобі, Діко.
– А тепер скажіть-но мені, голуб’ята, – звернулася до них чаклунка добра, краси та любові. – Де ви жити збираєтеся? Тепер два світи, казковий та реальний, для вас однаково доступний. Можете вибирати.
– А й справді, – ошелешено і непорозуміло спитала Ліна. – Де ми жити будемо?
Ліна глянула на Романа. Жити у казковому світі було дуже заманливо.
«Але ж мама. Вона звикла тут. Вона ніколи не звикне до іншого світу. А без неї ж як?..»
У Романа, здається, сумнівів не було.
– Я за реальний світ. В реальному світі десь живуть мої брати і моя мама, надіюся, ще жива. Я дуже хотів би їх знайти.
– Ти не осудив свою матір?
– Ні. Вона рятувала інших дітей. Я хотів би, дуже хотів би її знайти. Але ще ж Ліна. Як вона захоче. Я тепер не сам.
– Я захочу так, як вирішиш ти.
– Як би ви не вирішили свою долю, – сказала чаклунка добра, краси і любові, – ви будете завжди бажаними гостями у нашому казковому світі.