Десь так по обіді до них зайшла незнайома дівчина. Вона була гарна, ошатно вдягнена, десь, мабуть, Лінина ровесниця. Чемно привіталася з тіткою Параскою, а потім спитала:
– А Ліна вдома?
– Вдома. В себе в кімнаті. Здається, щось шиє. А ти чия будеш? Я тебе щось не пригадую.
Дівчина знітилася.
– Ми з Ліною колись зустрічалися. Думаю, вона мене не забула.
– Проходь. Ходім, я проведу тебе до Ліни.
Ліна підняла голову від шитва і здивовано глянула на незнайому дівчину.
– Доброго дня, Ліно. Ти мене не впізнаєш. Не можеш впізнати. А я тебе впізнала відразу. Ти, звичайно, подорослішала, але в принципі не змінилася. Не дивуйся. Я – Діка. Пам’ятаєш?
– Діка… Звичайно, я тебе пам’ятаю. А впізнати не могла, бо я ж тебе не бачила. Я думала, що ти – мій сон.
– Ну… Не зовсім сон.
– Сідай, Діко. Я насправді дуже рада тебе бачити. У мене й досі є та лялька, котрою ти тоді бавилася. Хочеш?
– Іншим разом, Ліно. Зараз я прийшла не для того. Ти знаєш, що я серед дня не приходила.
– Знаю. Ти чомусь приходила вночі.
– Так. А зараз прийшла серед дня. Справа дуже пильна. Тому й прийшла. Мама сварилася, а я… Йдеться про Романа.
– Про Романа?
Ліна наполохано встала.
– Я знаю, Роману загрожує небезпека.
– Не лякайся так. Роман, звичайно, у біді, але поки-що з ним нічого не трапилося. Та, аби ти все зрозуміла, я мушу розказати тобі Романову історію.
– Розкажи, Діко, розкажи.
Ліна покинула своє шитво і уважно слухала, не відводячи очей від Діки.
– Роман ріс у багатодітній родині. Семеро їх було чи що. Зараз я вже гаразд не пам’ятаю. Всі дрібні, як мак. Я вже зараз не пригадаю, що там з батьком сталося. Знаю тільки, що жила з ними сама лише мати. І хоч трудилася вона, що й рук не чула, та бідували вони дуже. Бувало й так, що й їсти нічого було. Почула про те наша люта відьма Клінта і вирішила одного хлопчика взяти собі. Просто вкрасти його вона не сміла. Бо наш світ осудив би і покарав би її. У нас теж є свої закони, які порушувати не можуть навіть відьми. От і прийшла до них елегантна з вигляду жінка, принесла трохи такого-сякого харчу, гостинці дітям та й сказала:
– Віддайте мені вашого найменшенького хлопчика.
– Романа? Та нізащо в світі, – захвилювалася мати.
– У вас їх он скільки, а я бездітна. Ви бідуєте, а хлопчикові у мене добре буде. І не голодний буде, і одягнений. А вам за нього я грошей підкину,то й ви з дітьми не будете так бідувати. Подумала жінка, подумала, заплакала та й погодилася. Бідність змусила її погодитися.
– Продала! Сина продала!
– Вважай, що так. Рятувала своїх дітей. Її не можна осуджувати. Звідки ж їй було знати, що це зла відьма?
– Відьма! Ота чорна жінка! Ах, яка вона недобра! Її ж по очах видно, що це відьма.
– Ну… Замаскувалася. Це вони вміють. Спершу вона хотіла навчити хлопчика своєму відьмацькому ремеслу. Та з того нічого не вийшло. Дитина на таке не надавалася. У тому хлопчикові була закладена материна доброта. Ах, як же вона сердилася, як збиткувалася над малим, та все даремно.
– І що тепер?
– А тепер Роман виріс, і Клінта хоче, щоб він з нею одружився.
– Щоб одружився? Але ж вона стара.
– То й що? Ти того не знаєш. Та й звідки тобі знати? Відьми свого віку не мають. У когось візьме скількись років життя, потім ще в когось, а когось так просто зі світу зведе – отак і живе. Відьми на свій вік не зважають. Вони його просто не помічають.
– Це страшно.
– Дуже страшно, щоб ти знала.
– А що Роман?
– А Роман в тебе закоханий. Побачив тебе – і закохався. З першого погляду. Таке кохання навіки.
– А де ж він мене побачив?
– У сні. Як я колись. Тепер йому без тебе життя нема. І зла відьма Клінта не може нічого зробити. А треба тобі знати, що це найстрашніша чаклунка у нашому світі. Всі бояться її. Одна тільки я її не боюся.
– А що ж це у вас за світ такий?
– Звичайний і незвичайний світ. Світ казки.
– А хто ж ти така у тому вашому світі?
– Моя мама – чаклунка добра, краси та любові. А я ще не визначилась. Я, певно, буду бориня.
– Бориня з чим чи проти кого?
– Бориня зі злом. Не даремно ж я не боюся злої відьми Клінти. Мені здалося… Хоча, може, це мені тільки здалося, що відьма боїться мене. Та боринею стати не легко. Треба працювати над собою, гартувати себе.
– Я б теж хотіла бути боринею, щоб допомагати тобі.
– Це можна. Хіба у вашому неказковому світі мало зла? Думаю, що немало. От і допомагай мені. Борися зі злом.
– Я б з радістю. Але всі й так на мене дивляться як на дивачку.
– То й що? Нехай собі дивляться. На диваках тримається світ.
– Так. Я розумію. Але мені хотілося б якось пояснити це своїй мамі. Моя мама хороша, але того вона ніколи не зрозуміє.
– Зрозуміє. Колись.