В цю ніч хлопець стояв біля Ліни ще ближче. Ще крок – і можна б руку одне одному подати. І голос його нарешті Ліна почула. Він був тихий і лагідний, як шелест вітру в полі.
– Як тебе звати, дівчино?
– Ліна.
– Яке гарне ім’я. Воно – як музика. А мене звати Роман.
– Роман… А чому, Романе, ти не можеш підійти ближче до мене?
– Але ж і ти не можеш.
– Так, і я не можу. Але чому?
– Бо я не належу собі.
– А кому ж ти належиш?
– Мені він належить.
Дівчина здригнулася, почувши цей голос, різкий і неприємний. Спершу Ліна почула голос, а вже потім побачила… То була висока жіноча постать в чорному. Чорний серпанок прикривав її обличчя. Тільки очі горіли страшним пекельним вогнем. Хоч Ліна і не була страхопудом, але й вона злякалася.
– Він належить мені, – повторила та чорна жінка.
– Це ваш син?
– Ні, це мій хлопець.
Попри все, Ліна здобулася на голос.
– Але ж… Для чого він вам?
– Заміж за нього вийду. Хіба не розумієш?
– Але ж… Ви вже стара, а він он який молодий.
– Я стара? Сама ти стара. От подивися.
І чорна жінка зовсім відмінилася. Замість неї стояла вродлива дівчина, чорнобрива, з довгими косами.
– А що? Бачила?
Голос був той самий, різкий і деренчливий.
– То не ваша врода. Ви її в когось… Позичили.
Ліна хотіла сказати «вкрали», але язик не повертався сказати таке старшій жінці. Відьма зареготала, і від того її реготу жах пройняв дівчину, стара верба затремтіла, а ясне сонечко хмаркою прикрилося. Та Ліна швидко оговталася. Її не так легко було перестрашити. Хлопець, як заворожений не відводив від неї очей.
– То й що? Він однак вас не любить.
– Не любить! Ач яка розумна! Полюбить, як захоче жити.
«Роману загрожує небезпека. Що ж робити? Як його врятувати? І чого він стоїть, як зачарований? Ні пари з уст! Ні поруху! То невже я, дічина, маю його боронити? Я боронитиму, якщо буде така потреба. Боронитиму, скільки стане моїх сил. Але ж він…»
Тут здалека почувся спів півня – і сон розтанув: і квітуча лука, і стара верба, і страшна чорна жінка, і той на вдивовижу гарний хлопець.
«Що ж ти, півню? – дорікнула співунові дівчина. – Чому ти не дав мені додивитися такий дивний сон? Такий страшний і такий гарний…»