Росла дівчинка розумною і слухняною. Вже можна було їй доручати якусь нескладну роботу. І здавалося матері, що дивацтва її потрохи зникають.
«Переросла дитина. От і добре».
Та іноді все ж… От посилає її мати:
– Біжи, доню, в поле та нарви трави для нашої корови.
Дівчинка й пішла. Чекала її мати, чекала – нема дитини. Вже й сонце з полудня – нема. Занепокоїлася мати та й пішла її шукати. Знайшла заледве. Ліна лежала на траві і дивилася в небо.
– Ліно, ти чого лежиш? І трави не нарвала.
– Тихо, мамо, тихо. Там… Жайвір! Снує свою пісню, наче срібну нитку від неба до землі.
– То нехай собі снує. Наша корова буде голодна. Давай скорше траву рвати. Помагай мені. Вдома море роботи. А ти лежиш собі.
– З моєї доньки буде або щось путнє, або велике ледащо, – скаржилася Параска сусідкам, а ті скрушно хитали головами. Диваків ніхто не розумів і не прагнув розуміти. А дівчинка росла собі.
Цілий тиждень з ночі в ніч Ліні снився той самий сон. Розкішна лука, на ній зелена соковита трава, а в траві море квітів. Переплелися всі кольори – аж очі розбігаються, аж ступати жаль. А по тій луці іде Ліна. Йде і посміхається. Сяє сонце, в небі ані хмариночки, цвітуть і пахнуть квіти. Неподалік стара верба розкинула свою тінь. Йде Ліна, а на зустріч їй йде хлопець і теж посміхається. Хлопець гарний, як намальований. Високий, стрункий, волосся у нього русяве, а очі карі. Він дивиться на Ліну, простягає до неї руки. Вони обоє розуміють, що мусять зустрітися, та не можуть. Вони ідуть назустріч одне одному, та відстань між ними не скорочуєтья. Обом дивно, а зарадити нічого не можна. Ще крок, ще… А відстань не скорочується. І так з ночі в ніч: вже цілий тиждень! Спершу цей сон викликав у Ліни посмішку, потім став непокоїти, а врешті-решт зовсім позбавив її спокою. Ліна розуміла, що це сон, та їй так вже хотілося зустрітися з тим хлопцем. Нехай навіть у сні. Та зустрічі не було і, очевидно, не могло бути.
«Але чому? Чому? – думала Ліна. – Адже він такий гарний. А як дивиться на мене. А якщо ні… То чому тоді сниться?»
І їй стало лячно засинати.
«А що, коли він знову присниться? А що, коли не присниться? Ні, краще вже нехай присниться. Він такий гарний. Нехай хоч здалеку на нього подивлюся».
І знову та сама лука, трава на ній і квіти, стара верба розкинула свою тінь. І той самий хлопець. В його очах кохання до Ліни. Вона це знає, вона це бачить. Він хоче з нею зустрітися – і не може: відстань між ними не скорочується.
Втратила терпець дівчина і, нікому нічого не сказавши, щоб з неї не сміялися, пішла до баби Секлети. Є в кожному селі, та й у містах, напевно, є свої знахарки, ворожки або й справдешні відьми. Дівчата бігають до них ворожити та привороту для хлопців шукаючи, хтось за зіллям для худудоби, чи й для себе приходить – словом, потрібні, просто-таки необхідні бабусі та дідусі. Була така і в них, баба Секлета. До неї і пішла Ліна, хоч і лячно їй було: а що, коли відьма? Та вже мусила іти, якщо намірилася.
Жила стара у відлюдній місцині, трави і зілля всяке збирала, людям помагала, дівчатам ворожила, а чи робила яке зло – про таке Ліна не знала. На городчику у баби скрізь зілля росло, а в хаті того зілля було повнісінько, аж подих перехоплювало. Одне зілля досихало, а друге, висіло по хаті і, здавалося, лише дивитися на нього і вдихати його запах – уже для людини здоров’я та злагода на серці і в тілі.
Вислухала стара дівчину, подивилася їй в очі і сказала:
– Не знаю, дочко. Поки що не знаю. Я більше травознайка, ніж ворожка. Або це не твоя доля, або хтось вам заваджає.
– Якщо це не моя доля, то чому ж він сниться мені щоночі? А як він дивиться на мене. Знали б ви, як дивиться. Так ще на мене ніхто не дивився.
– Приходь, дочко, завтра. Увечері подивлюся на зорі – то може щось тобі скажу. Може вони щось мені підкажуть. Приходь завтра, дитино.