– Чекайте-но. Либонь ще один гість поспішає.
– Де?
– А он. Красень який! На білому коні.
– І правда, що красень. Одягнений не по-нашому. Звідки б то?
– Ні, то не сюди.
– Зупинився. На весілля дивиться.
– Нехай би молоді його покликали. Зайвий гість весілля не об’їсть. Нема кому їм підказати.
– Та що ж кликати? А може молоді його не знають.
– В такий день можна й незнайомого покликати. Так годиться. Зайвий гість стіл не пересидить.
– Та вони, по-моєму, його й не помітили. Он гостей зустрічають.
– А вершник мовби чекав, начебто сподівався, що його помітять.
– О, а де ж він?
– Нема… наче розтанув. Дива!..
– Та Бог з ним. От староста щось каже…

Наступного дня серед Василевих мешканців з’явився голубий кіт.
– Голубий кіт? – здивувалася Віра. – Я ще такого не бачила.
– І я не бачив. Звідки ж він тут взявся? Видно, породистий.
– І чистенький, доглянутий.
– Може, хтось шукатиме, то віддамо.
– Ах, який чудесний кіт.
– Василь пішов у справах, а Віруня таки не втрималася і взяла на руки голубого кота.
– Котику, хороший, ну звідки ти тут взявся, такий голубий і такий гарний?
І раптом… кіт їй відповів, тихо, але внятно.
– Я з казки. Я – твій весільний подарунок. Від царевича Всеслава.
– Чи не забагато мені Всеславових подарунків?
– Ні, не забагато. Він любить тебе і міг би тобі і половину свого царства віддати. Але він ще не цар. Царює його батько.
– Ой! А навіщо мені половина царства? Що б я з ним робила?
– Ну, не знаю. Правувала б. А поки що маєш мене.
– То виходить, що моя казка ще не закінчилася?
– Виходить, що ні. Твоя казка триває. На тебе чекають приємні несподіванки.