– Такий одяг соромно одягати, – знітилася я.
– Чому соромно?
– Бо такого нема ні в кого.
– Що ж… ти у мене теж… як ніхто.
Я таки не втрималася, щоб не одягнути ту розкіш і не похизуватися перед дзеркалом. В цей час до кімнати увійшов Всиль. Він забіг порадитися у якихось клопотах – і завмер, дивлячись на свою наречену.
– Це… це ти?
– Та ж я. Не хто інший.
– Звідки це у тебе і чому ти досі мені не показувала?
– Не питай. Ні про що у мене не питай. Я можу все це зняти і більше ніколи не одягати.
– Ну чому ж?.. це так гарно, що бракує слів.
– А якщо бракує, то не треба їх шукати.

Весілля святкували восени. День видався, як золото. Гості дивувалися, що давно восени не було такого блакитного неба. Та коли побачили розкішно вбрану молоду, то й на небо дивитися забули.
– Гляньте-но, яка сукня!
– А вельон!
– А черевички!
– Звідки ж така розкіш? Вони ж ніколи заможно не жили.
– Складали гроші – от тепер і …
– І не кажіть. То хіба з-за кордону. У нас такого одягу ні за що не дістати. І не пошити, і не купити.
– Тихо. Потім розпитаємо.
– Ти думаєш, розкажуть?
– Вірка не розкаже. А стара скаже. Вона відкрита.
– Ніколи й не думала, що Вірка така гарна.
– Ну… як в народі кажуть… Одягни стовпчик – то буде хлопчик.
– Ні, не кажіть. З Вірки таки гарна молода вийшла. А в будень хто там бачив її красу? Одягне стару сукенчину, запнеться хусткою та й працює.
– Ну, не скажіть. Кому треба, той побачив її красу. А робота хіба ж не красить дівчину?
– Та красить. Але хлопці вибирають не роботящих дівчат, а прибраних та причепурених.
– Всякі хлопці всяке й вибирають. От Василь Вірку вибрав.
– Ну, Василь… якщо чесно, то він Вірки не вартує. Що ви ! Василь – звичайний собі хлопець. Та ще зі своїми котами та собаками. На такого й уваги не звернеш. А Вірка – королівна! А як вона йде! А як голову тримає! Побачивши її сьогодні, не один парубок локті кусатиме, що не взяв таку кралю.