Я зайшла. Василь посміхався, як дитина. Породиста кішка Сіта лежала у просторій коробці, а біля неї четверо кошенят.
– Уявляєш? – тішився Василь.
– Чотири котики! Однаковісінькі! Сіта вже в такому віці, що я не думав.
– І що? Ти їх будеш… топити? – налякано спитала я.
– Що ти! Я такого ніколи не зробив би.
– І що ти з ними робитимеш? У тебе й так їх багато. А тут ще маленькі.
– Віддам у добрі руки.
– А де ж ти їх візьмеш?
– Буду шукати.
– І знайдеш?
– Знайду. Світ ще не до кінця зіпсований. А ти от що… виходь за мене заміж і будеш мені допомагати.
Я отетеріла. Оце так освідчення! Було навіть трохи образливо: вийти заміж не тому, що хлопець тебе любить, а для того, щоб йому допомагати доглядати бездомних тварин. А стояння при місяці? А слова про любов? А поцілунки врешті-решт?.. Я мовчки розвернулася та й пішла.
– Ти чого, Вірко? – крикнув Василь мені навздогін. Але я йому нічого не відповіла.
Потім я довго уникала хлопця. Не заходила подивитися на маленьких котиків, не питала чи одужала Альма.
«Дуже мені потрібні його котики та собаки! А може й потрібні…»
Я сумувала за ними. А може й за хлопцем сумувала. Але не йшла повз його оселю. Не йшла та й не йшла.
Аж якось увечері він сам зайшов до нас. Зайшов, привітався та й до мене з розмовою. А я відвертаюся, нібито не хочу його слухати. А сама так і млію від щастя, що він таки прийшов.
– Віруню, – заглядав хлопець мені в очі. – Ти образилася на мене? Образилася, я знаю. І не дивишся, і не заходиш. А в мене котики вже підросли. Там таке диво, такі класні – аж віддавати шкода.
«І знову він не про те говорить. Про песиків, про котиків замість того, щоб сказати дівчині, що він її любить. Любить же. Я знаю, що любить. А не каже. Ото вже вдача!»
– Ти образилася, Віруню, що я так сказав… виходь, мовляв за мене, будеш мені допомагати. Я знаю, ти за те образилася. А я тобі так просто сказав. Ти ж знаєш, що я тебе люблю. То я й сказав.
– А звідки я мала б знати, що ти мене любиш?
– Та як? Хіба ти ще того не знаєш?
– Не знаю.
– То я тобі кажу, – посміхнувся самими губами. – То я тобі кажу, без собак і без котів: я тебе люблю, виходь за мене заміж. А допомагати… захочеш – будеш, а не захочеш – не будеш. Тільки приходь, бо всі вже за тобою питають.
– Хто це питає?
– Ну… собаки, коти, і навіть баран Борко дивиться на мене запитливо, як на нові ворота.
– А коти і собаки… питають! Ти що їх вже розмовляти навчив?
– Ні, не навчив. Вони розмовляти не вміють, та я їх і без слів розумію.
І знову я не знала, як я маю його сприймати: любить чи не любить? Мені, як кожній дівчині, хотілося стояння при місяці, слів, а може й пісень про любов. Та того не було. Були будні, робота, клопоти. Однак… все частіше думала я про весілля. Та й мама все частіше починала ті розмови.
– Що там твій котятник? Думає тебе сватати чи ні?
– Не знаю. Та наче думає.
– Хоча… з такого сватання втіхи мало. Менше б думав про своїх собак та котів. З такого чоловіка мало толку. Який з нього господар буде?
Тепер мені було образливо за Василя. Чого це мама про нього говорить з такою неприязню? Він же працює і не п’є. Словом, я ще не вирішила, що маю робити. І все ж, я таки була схильна до весілля.

І знову я побачила свого витязя на білому коні. У сні. Він був дуже сумний. І навіть кінь його видався мені сумним. І витязь, і його кінь дивилися на мене однаково сумними очима.
– Прощай, красуне, – нарешті сказав царевич. – Я більше не буду приходити в твої сни. Чув про твоє весілля. Я був закоханий в тебе здавна. Я любив тебе, коли ти ще тільки росла. А тепер… росла, росла – і виросла, та не для мене. Що ж… не кожна казка має щасливий кінець. Що ж… одні дівчата народжуються, щоб бути принцесами, а другі – щоб траву косити, воду носити, город полоти та зерно молоти. І з тим вже нічого не зробиш. У кожного своя казка. Хочу просити тебе, щоб ти прийняла від мене весільний подарунок. Ти не можеш мені відмовити. Це тебе ні до чого не зобов’язує.
Сказав це і зник, не чекаючи на мою згоду прийняти його подарунок. Коли я прокинулася, то перше, що я побачила, був чималий гарно оздоблений короб. Він стояв на столі, а довкола нього були квіти. Не квіти, а дивовижа. Квіти були зірвані, а виглядало так, наче вони росли і продовжували цвісти. Це були не звичайні квіти. Такі у нас не ростуть. Я стояла і дивилася на них, забувши, що маю заглянути в той дивовижно розцяцькований короб. Нарешті я спромоглася його відкрити і не стрималася, щоб не скрикнути. До кімнати вбігла мама.
– Що таке?
І остовпіла. В коробі було прекрасне весільне вбрання. Весільна сукня, вишита, мережана, гаптована, блищала злотом і самоцвітами, фата сяяла незвичайними казковими квітами, а черевички з алмазними дзвіночками облягали ніжку, підкреслюючи її стрункість і елегантність.