– А що ж роблять у тому вашому світі?
– Ну… прибираються, бенкетують, танцюють, розважаються.
– Ет! Я б так занудилася. Зовсім нецікавий світ. Ваші панночки, мабуть, допізна сплять, то й ні соловейка, ні жайвора не чують, не бачать, як і сонце встає.
– Ти б тільки глянула. Кожного дня свято, бали, феєрверки і ніяких клопотів.
– А коли ж працювати?
– А навіщо? Немає такої потреби. Є, звичайно, категорія людей, котрі працюють. Це прислуга.
– А-а, так не всі ледачкують і розважаються.
– Ну… не всі. Та дружині царевича Всеслава тим журитися не слід.
– Царевич Всеслав… щось я з історії такого не пригадую.
– І не пригадаєш, лебідонько моя, бо я не з історії. Я з казки. А у казок, знаєш, своя історія.
– А-а, он воно що! А я собі думаю…
– Дивлюсь я на тебе – і чим довше дивлюся, тим більше ти мені подобаєшся. Ох, бажання! Підхопити тебе на коня та й помчати.
Я злякано відсахнулася від нього.
– Не лякайся, ластівко. Я того не зроблю. Мій батько цар Жмикрут категорично заборонив нам таке робити. А неслухів він карає. Тільки по згоді. Бо і у вашому світі є молодці-звитяжці, котрі за своїх дівчат можуть наробити нам багато шкоди. Так що… чи не погодишся ти, моя красуне, прийняти в подарунок від мене оцей перстень?
– Ні, не погоджуся. Порядній дівчині не личить приймати від незнайомого хлопця такі дорогі подарунки.
– Хіба ж я незнайомий? Хіба ж не приходив я у твої сни? Я тебе знаю з малої дитини.
– А я вас вперше бачу.
– А сни?
– Ет, сни… дурний спить – дурне снить.
– Я б так не сказав.
– А моя мама так каже.
– Я так чекав, доки ти виростеш. От і виросла. А виходить,що не для мене.
– Виходить. Ну, гаразд, лицарю…
– Всеслав.
– Лицарю Всеславе. Я живу не в казці. А тому…
– Зрозумів. А хотіла б пожити в казці? Ну хоч трішки. Ну хоч подивитися.
– Ні. Я люблю кожну квітку, кожну деревину. Я маю втіху, що щось вирощене мною чи зроблене моїми руками. Я казки люблю, так би мовити, здалеку. Читати, слухати. А жити я люблю в реальному світі.
– Ну що ж… сватати тебе не прийду. Не хочу, щоб ти мені гарбуза піднесла. Бачиш, і я дещо знаю з ваших звичаїв.
Витязь зник, а мені вже якось не косилося. Я поспішила додому, аби він не надумав повернутися і таки підхопити мене на свого білого коня та й супроти моєї волі повезти мене у свою казку.
Ішла і думала:
«Чужий хлопець заміж мене кличе. Не погодилася. От якби Василь покликав. Якби посватав, то я б подумала. А може й не думаючи пішла б, і не подивилася б, що рано мені ще».
Василь – то сусідський парубок, нічого в ньому особливого нема. Роботящий, то правда. Спокійний, чемний, не пияк. Якщо чесно, то й не красень. А от… запав мені в душу. А чи я запала? Не знаю. Хлопець про те не казав. А як не казав, то звідки я мала б про те знати?.. Ні, то ще не все про Василя. Було у нього щось таке, чого не було ні в кого. Він підбирав бездомних тварин. Котів, собак, а то якось не знаю звідки, старого барана привів. І де він його взяв? Ніхто того барана не шукав, ніхто за ним не питав, видно, нікому той баран не був потрібний. Правда, баран той зовсім хворий був, то може хтось його просто з дому вигнав. Василь його вилікував, і тепер той баран за ним, як песик ходить. Всі у Василевому дворі мирно жили. Ніхто нікого не кривдив. А коли хтось з новеньких щось затівав, то Василь входив у вольєр, дивився кривдникові в очі і казав:
– І тобі не соромно? За що ти образив Кунделя? Що він тобі зробив? Нічого він тобі не зробив. Щоб я більше такого не бачив.
І, як не дивно, тварини розуміли його. Всі мешканці уважно слухали його. І між ними наставав мир.
Василь заочно вивчав ветеринарію, а коли чогось не знав, то кликав тих, хто знає. Я інколи приходила Василеві допомагати. Захекаєшся з ними. Особливо, коли їсти варити та годувати треба було. Інколи Василь мене кликав, інколи я сама приходила. А то якось гукнув через паркан:
– Віруню, ходи сюди. Тут у мене котики народилися. Чотири котики. Ходи подивишся.