Витязь на білому коні та голубий кіт
Коли я була ще зовсім маленька, мені снилися дуже гарні і чудернацькі сни. Незвичайні і чудернацькі. Я прокидалася і розказувала ті сни своїй мамі. Мама знизувала плечима і сміялася.
– Спиться – то й сниться, – казала вона. – Наслухаєшся казок – то й сниться всяка маячня.
Найчастіше мені снився витязь на білому коні, гарно вбраний, схожий на царевича чи королевича. Він під’їжджав до мене зовсім близько, так близько, що я чула гаряче дихання його коня. Витязь нахилявся до мене і казав:
– Ростеш, красуне? Ну, рости, рости. Виростеш – будеш мені за дружину.

Спершу мама з моїх снів сміялася, але з часом я помітила, що мої чудернацькі сни стали її непокоїти. Поступово вони стали непокоїти й мене.
«Що це за витязь? – думала я. – Чому він так часто мені сниться?»
Питання були, а відповіді на них не було.
Та якось я свій сон побачила наяву. Я була вже майже на порі. Послала мене мама в поле вкосити корові якоїсь паші. Дива в тому не було. Я ще змалку до косовиці була привчена. Так буває, коли на господарці нема чоловіків.
Було ще зовсім рано, сонце ледве вгору підбилося. Трава була з росою, так що косилося мені добре. Косар з мене був вправний. Всі дивувалися, що дівчина косить за доброго парубка. А я не дивувалася. Мусила, бо більше нікому було. Моя мама добре косила – то й мене навчила.
От кошу я собі, кошу, якусь пісню співаю, і в полі щось людей не видно. Десь далеко пастушки галакають, та жайвір у небі свою пісню пряде, тонісіньку, як найтонша ниточка, що єднає небо і землю. Ото кошу я собі і відчуваю, що хтось на мене дивиться.
«І хто б то? – дивуюся. – Кругом – ні лялечки…»
Оглянулася – ніби нікого. Та хтось таки дивиться.
«Подивиться – та й перестане», – подумала я та й кошу собі далі. Коли раптом з зеленого байраку виїжджає витязь на білому коні, мій сон на яву. Під’їхав зовсім близько, аж я відчула гарячий подих його коня.
«Як у сні, – промайнуло у голові. – Але ж я не сплю».
– Бог в поміч, дівчино.
– Спасибі.
«Хоч те добре, що Бога згадав, значить, не лихий».
– А хто ж тебе так косити навчив?
– Сама навчилася. Та й мама…
– Бачив я твою маму. Не раз бачив.
А я злякалася так, що й слова з себе не вичавлю. Нарешті таки спромоглася.
– А хто ви?
– Хто я? Невже ти мене не впізнала? Я – твій сон. Тільки тепер на яву.
– Це я знаю. Однак… хто ви такий і навіщо приходите в мої сни?
– Хто я такий?.. Розказав би я тобі, та ти не зрозумієш і не повіриш.
– А ви розкажіть так, щоб я зрозуміла і повірила.
– Це майже неможливо. Та я бачу, красуне, що ти вже виросла. Пора вже й за дружину тебе брати.
– Рано ще мені про заміж думати.
– Чому ж рано? Косиш ти он як вправно.
– Косити – то одне, а заміж – це зовсім інше.
– Бачу, ти не тільки гарна, а й розумна. Отаку дружину хотів би я мати.
– А може б і мене годилося спитати, чого хотіла б я?
– Питати тебе? А що тебе питати? Ти дівчина. Всі дівчата належать нам, лицарям. Котру дівчину лицар захоче, то ту й візьме. Дівчина що? За щастя з лицарем поєднається.
– Може у вашому краю так і водиться, а у нас інший звичай. У нас у дівчини питають, кого вона любить, за кого заміж хоче піти.
– Любить! Хто її візьме, того й любитиме.
– Ні, лицарю, не так. І гарний ти, і по всьому видно, знатного роду, а звичаю нашого не знаєш. Хоч і в мої сни здавна навідувався.
– А навіщо мені звичай ваш знати? От підхопив би тебе на коня та й помчав би в зовсім інший світ, де не треба ні косити, ні воду носити, ні на городі полоти, ні зерно молоти.