Хлопці прийшлти вже пізно увечері та й ну гукати діда.
– А що ж це ви, хлопці, так пізно? Тепер і грушок не видно.
– А ми чекали, доки Петькова мати корову видоїть, щоб молока Вам принести.
– Дякую і вам, і Петьковій мамі. От у мене і вечеря буде.
– А за грушками можна?
– Та можна, діти, можна. Тільки що ви там поночі побачите? Та й роса вже впала. Оброситеся.
– Нічого. Роси ми не боїмося. А що темно – так у Петьки батарейка є.
– Ну, як знаєте.
Нарвавши грушок, хлопці однак додому не спішили. Вони вмостилися на дідових колодках, бо їм кортіло про щось у діда розпитати. Та дід Микола був не від того, щоб з хлопцями поговорити. Розмову почав Івась, бо був сміливіший та й діда Миколу ближче знав.
– А скажіть, діду… Чи правду кажуть, що у старших людей часто бувають заховані скарби?
– А чого ж? Бува.ють.
– І у Вас є?
– Є і в мене. А чому б у мене скарбів мало б не бути?
Хлопці аж кинулися, аж грушками перестали хрумкотіти.
– Діду, а вони у Вас закопані?
– Ні, не закопані.
– Скажіть… А де Ви їх тримаєте? Ми нікому не розкажемо. Їй-бо!
– Щоб нас грім побив, як розкажемо.
– Не треба так тяжко божитися. Я свої скарби в скрині тримаю. Є у мене така велика кована скриня, стара, ще бабусина. Ото в ній я ї тримаю всі свої скарби.
– І не боїтеся?
– Ні. А чого мав би боятися? Хіба у нас злодії водяться?
– Та наче й не водяться, та все-таки…
– А нам Ви ті скарби покажете?
– Хоч би одним оком на них глянути.
– Ми нікому не скажемо.
– Ну от що, хлопці, зараз вже пізно. Ідіть додому. Вам же на росу гнати. А як приженете з роси, ото й приходьте. Грушок нарвете та заодно скарби мої подивитеся.
Хлопців розбирала нетерплячка, але вже й справді було пізно. А зранку, вони це добре знали, ой, як же не хотілося всавати. Івасикова мати – та нічого. Своєї ж корови не було. Неха й би поспала дитина. Так сам же хоче гнати на росу. А Петькова мати не раз грозилася до Петька лозину взяти. Правда, не брала, а тільки грозилася.
– Набігається, спати не заженеш, а вранці не піднімеш. Вставай, лежню. Вже день, як бик.
– Та який там бик! – Сонно відбрикувався Петька.
– Сонце тільки-но сходить.
– Отак кожного ранку. Хоч сама на росу жени. Їй-бо, Івась вже йде. Ото дитина! Шкода, що своєї корови не має. Мушу я їм телятко подарувати, щоб своєї корівчини дочекалися. А Івась вже й справді чекав Петька на прелазі і голосно свистів. Його босі ноги потріскалися від роси та вранішньої прохолоди. Сховав би ті ноги, якби було куди. Підігнув би, та … Тепер вже Петька мусив вставати. Швиденько збирався. Від сніданку відмовився – ніколи. Варені яйця Петько з собою візьме, мама на двох зварила, візьме паляницю, бо хліб скінчився, а там вони з Івасем щось придумають, знають собі що. І ми з вами вже знаємо, та хлопців не попалимо – мусять і вони якось виживати у цьому світі. Ще ж і рости мусять. І виростуть, безсумніву виростуть.
Заклично подавала голос корова: му-у-у! – Гукала, бо вже знала свій час та й хлоп’ячі голоси вже біля воріт чула.
– Зараз, Лиско, зараз, – озивався Петько до корови, бо його голос вона знала найкраще.
– Приженемо з поля – і до діда підемо. Цікаво на його скарби подивитися.
– А-а, не покаже він нам нічого. От побачиш.
– Він же казав.
– То й що, що казав? Не покаже. Побоїться. Це ж таки скарби…
– Цікаво, що там у нього. Може, золото.
– Ет, якби золото, то не жив би старий так бідно. Та й у скрині його не тримав би -сто процентів!
– А може шаблі козацькі – це теж скарб.
А час тягнувся так повільно, наче на волах їхав. Вже й поснідали хлопці, вже й Лиска напаслася.
– Давай женімо вже додому, – підбивав Петько.
– Що ти! Ще рано. Що мама скаже?
– Та Лиска зовсім вже пастися не хоче. Тільки хвостом махає.
– Бо гедзи кусають.
– То я й кажу: женімо вже додому.
– А я кажу: ще рано. Мама буде сваритися.
Ледве витримали хлопці до своєї пори. Сердилися на корову, що вона так повільно йшла додому. А їй що? Куди їй спішити? Йде собі попасом. То там траву скубне, то туди заверне. Їй невтямки, що хлопці поспішають, що їм нетерпиться.
Нарешті. Пригнали.
– Щось ви сьогодні рано, пастухи, – гукнула Петькова мати.
– Яке там рано! Лиска вже ширша, як довша. А там такі гедзи, що жах.
– Ну, добре, добре. Ходіть обідати.
– Ми потім.
Та й побігли. Не куди -небудь побігли, а до діда Миколи.
