Знизували плечима і дивувалися з немудрих вигуків княгині.
– Одурено мене! Без зілля обморочено. Вони втекли! Обоє!
Та й розридалася гірко і невтішно. Але це тривало недовго. До неї повернулася енергія дії. Княгиня набрала суворого вигляду та як гукне:
– В погоню! Чого ж ви стоїте, остолопи? В погоню!
– Осмілюся спитати… Куди погоню посилати? В який бік?
– В ліси! В болота та в нетрі! Бо де ще можуть ховатися втікачі-злочинці? Як впіймаєте, живими нікого в замок не везти. Чули?
– Чули, княгине.
– Ні, стривайте. Її привезіть живою. Я сама буду її катувати. Вона мусить мені сказати, де ключ і де скарбниця. Не думаю, що все вона з неї забрала. Князь Олейко довго скарби збирав. І все для доньки! Ну, князю Олейку, я викину тебе з усипальниці за те, що ти нагородив мене такою дочкою. Хоча він би мені заперечив. Сказав би, що я її такою виховала. Ні, Олейку, це не моє виховання. Я не так її вчила. Та з моєї науки нічого не вийшло.
Княгиня заспокоїлася. Всі розпорядження вона віддала. Тпер можна було подумати і про сніданок.

Під вечір повернулися втомлені погонщики.
– Ні сліду, володарко, – казали. – Ніхто нічого не чув і нікого не бачив. У болотах одного коня втратили.
– То чого вас в болото понесло?
– Та… Шукали.
– Застав дурня молитися – то він і лоба розіб’є.
Кожного дня в різні кінці посилала княгиня погоню. Та втікачів ніде не було і сліду.
– Може, сусідній князь, наш давній ворог, у себе їх переховує та й сміється собі з мене. Та ні. Він би вже перед кимось похвалився . А то мовчить. Ніби аж співчуває.
Махнула врешті-решт княгиня рукою, перестала ганятися за втікачами та й княжила собі жорстоко і не завжди мудро. Довго княжила. Аж доки не прийшов її час перейти в інший світ.

Після спекотного дня пройшов дощ і приніс прохолоду. Я відчинила вікно. Прохолодна ніч свіжила розум. Я сиділа в своєму улюбленому фотелі і думала про неї, про княжну Регіну. Що б таке ще про неї написати, щоб вона ожила? Як далі склалося її життя? Моя фантазія, здається, вичерпалася. Я так задумалася, що нічого не помічала довкола себе. Раптом я почула легенький стукіт по підвіконню.Глянула – вона! Регіна! У якомусь дивовижному серпанковому плащі чи накидці. І не сама. Обіч неї стояв чоловік. Їхні постаті були невиразні, наче розмиті.
– Я прийшла. Тобі це неприємно?
– Ну чому?
– Тебе це не лякає?
– Ні, не лякає. Тільки-от… Що вночі…
– Ми ще не можемо ходити вдень. Ми ще не ожили. А це ось… Ростимир. Маєш побачити його хоч так, невиразно. Ти про нього писала. Колись побачиш краще. Хотіла тобі сказати… Казка твоя вдалася. То радше не казка, а казкова повість.
«Звідки вона знає такі тонкощі?»
Але це я лише подумала, та нічого не сказала. Розмову продовжила Регіна.
– Все тобі вдалося. Ти описала все, як було. Звідки ти знала?
– Я… Вигадала.
– Дуже добре вигадала. Ще трошки – і я оживу. Ми з Ростимиром оживем. Тоді прийдемо до тебе серед дня.
– Я думаю, що ти перебільшуєш можливості тієї казки. Я б того дуже хотіла, щоб ти ожила, але це просто неймовірно.
– Неймовірно? Чому? Ти письменниця і не віриш в силу свого слова? А воно має магічну силу. І та сила може оживити, так би мовити, матеріалізувати. Ти дуже виразно описала нас з Ростимиром. Це тобі вдалося. Ми тут. Як живі. От ми і оживемо. А моя мати, її ти теж правильно описала, не оживе. Зло не має права на життя. Тому вона не оживе.
– А батько?
– Батько не хоче. Йому це не потрібно. Прожив своє, покняжив, гідно вмер від ран, як лицар. Він увійшов в історію. З нього досить. Він в іншому житті себе не знайде.
– А ви з Ростимиром хочете ожити?
– А ми хочемо. І незабаром ти будеш знати, чому це нам конче потрібно.
– Але я не знаю, як далі склалося твоє життя. У мене забракло фантазії.
– Гаразд. Я тобі допоможу. Я тобі розкажу, а ти потім запишеш.