– Дякуймо Богу й за те.
– І Богу, і тим добрим людям, що заради нас ризикнули своїм благополуччям.
– Якщо все буде добре, то ми їх не скривдимо.
– Гріх би був кривдити. А чому ти, любий, захотів старенького священика? Хіба не однаково?
– Та воно ніби й однаково, та молоді священики цікаві все знати. А старий священик мудрий, розуміє все без слів. Йому нічого пояснювати не треба.
І церкву знайшли, і старенького священика, обвінчалися і, щасливі, рушили далі.
– Як прийме нас чужа сторона? – журилася Регіна.
– Та сторона не чужа. Живуть там такі ж люди, слов’яни. Тільки князь інший. Та що нам той князь? Ми люди вільні.
– Однак лячно.
– Боятися не треба. Від найстрашнішого ми з тобою втекли.
– То правда. Чекай. Село. Чи то не наше часом?
– Наше! Наше! Он бачиш, нас зустрічають. Он Федорові діти біжать.
Зустріли їх хлібом-сіллю і повели показувати їхню оселю. Ростимир посміхався, а в Регіни на очах блищали сльози.
– Звикайте, панове, до нової оселі і нового життя. Тепер ви не князь з княгинею, а просто багаті люди, пани. А ми і далі, і до віку ваші слуги, з дітьми і внуками нашими.
– Е, не кажіть так, люди добрі. Ви вільні. Ще князь Олейко вам волю дав.
– То правда. Волю ми маємо. Та вашими слугами залишаємося.
– Цікаво все ж: що там у княжому замку? – зітхнула Регіна.
– Не згадуй, серце. Тішмося, що ми щасливо вирвалися з того пекла.

А в замку цього ранку щось довго спали. Всі були, як заморочені. Крім княгині Анни. Вона прокинулася і не могла зрозуміти, що сталося в замку, куди поділася її прислуга. Ніхто не йшов її одягати, ніхто не спішив принести їй води для умивання.
– Вимерли вони там чи що? Ну почекайте, це вам так не минеться. Нема вашого заступника князя Олейка. А я вам спуску не дам. То це може скоро доведеться мені самій і сніданок собі готувати?
Її злості не було меж.
– Змова якась чи що?
Однак треба було вставати. Встала, одягнулася. Слугині не з’являлися. Ставало тривожно.
– Ні, щось таки трапилося. Такого ще не було.
Вийшла зі своїх покоїв – тиша. Не було покоївок у їхній кімнаті.
– Як вимерли всі. А може і справді вимерли?
Пройшла туди, де спала челядь. Всі спали покотом. Ніхто й не ворохнувся. Її прихід нікого не розбудив. Були живі, бо уві сні стогнали.
– Що ж це таке? – не могла надивуватися Анна. А потім гукнула на всю потугу свого дужого голосу:
– Вставайте, лежні! Зараз же вставайте! Бо я вже для вас різок не пожалію. Ой, не пожалію.
Заворушилися. Стогнали, трималися за голови, а декотрі все ще не могли розплющити очі.
– Та що з вами? Чи обморочено вас? Чи дурманом напоєно? – зірвалася на крик княгиня.
– А мабуть, що напоєно, – сонно обізвалася покоївка княгині, тримаючись за голову. – Голова болить – мало не лусне.
– Я пак і байдуже. Як там княжна Регіна. Може і її заморочено?
Та й пішла в покої княжни. Регінина покоївкка напрочуд швидко підхопилася серед того бедлану та й побігла підтюгцем, виперджаючи княгиню.
– Нема, – розпачливо гукнула покоївка.
– Кого нема?
– Княжни Регіни нема! Її викрали. Гляньте, вона й не лягала. Подушка й не прим’ята.
– Викрали? Хто її викрав? Кому вона… О, я нещасна! Ключ! Скарбниця!
Перше за довгі роки княгиня Анна знепритомніла. Заплакана покоївка кинулася їй допомагати, хоч сама була близька до знетями. Нема її доброї господині, нема княжни Регіни.
– Де ж вона? Що з нею? Хто тепер захистить мене від злості знавіснілої княгині? І чого моя ясна панна з собою мене не взяла? Я б слугувала їй вірою і правдою.
Прийшовши до тями, княгиня гукнула:
– Федора, Кирила сюди!
– Їх нема. Княгине. Посилали за ними.
– Як нема? Де вони?
– Не знати, матінко.
– Що таке? Чи в замку вже слуг не зосталося? Сама жінота! Де слуги? Де моє лицарство, котре має захищати замок? Нехай негайно перевірять, чи на місці сторожа.
Біготня в замку. Всі бігають, та все без толку. Княгиня й про сніданок забула. Та слуги не забули. Вони знали, що, коли княгиня кинеться, а в них нічого не буде готове, то їм лихо буде.
– Сторожа прокинулася, – доповіли княгині.
– Як прокинулася? А хто їм дозволив спати?
– Вони без дозволу спали, ваша світлосте.
– Стратити всіх! Стривайте. Не можна всіх. А з ким я тоді лишуся?
І до покоївок:
– З ким і що ви вчора пили?
– Чай пили. Тільки чай.
– З ким?
– З княжною Регіною.
– То це вона вас обпоїла, обморочила? І сторожу також. Відьма! Змія в людській подобі! А прикидалася святою та Божою. В монастир вона піде! Омофор Діви Марії вишиває!
– Але ж вона і справді вишивала. І гарно. Дуже гарно, – заступилася за княжну її покоївка.
– Знаю. Бачила. Однак це її не врятує. Мені лише б її впіймати. Ох, якби тільки впіймати.
Раптом княгиня похопилася.
– Підземелля! Найдальше і найглибше підземелля! Ну як я могла забути? Там має бути труп. Якщо є, то нехай там і залишиться.
– Там нема трупа. Ми вже все оглянули.
– Як нема? Мусить бути! Щоб був!