– Не треба мені ні балів, ні нареченого. Дві жалоби ношу я. Одна по батькові, а друга по моєму коханому. По батькові минеться, а по коханому ніколи.
– І те минеться. Все життя сумувати не будеш. Ти ще молода. А за скарбницю пригадай, що тобі батько казав. Не може бути такого, щоб ти геть таки зовсім забула. Це ще важливіше, ніж ключ. Бо що той ключ, коли ми не будемо знати, які двері ним відчиняти? Важко повірити, що ти зовсім все забула. Мусиш пригадати. Я тоді дуже раджу пригадати. Бо я від скарбів так легко не відступлюся. Я тебе у вежу зачиню. А там кат з тебе витягне, де той ключ і де та скарбниця. Коли кат за тебе візьметься, то ти пригадаєш все, навіть те, чого ти зовсім не знала.
– Так… То моя матінка мене катом лякає? Мене? Єдину доньку? Оце вже погрози, гідні звучати з уст княгині. Що ж, мамо, нехай дивується світ. Відправ свою єдину доньку на плаху.
– Не мели дурне. Ще до того не дійшло.
– Будемо сподіватися, що дійде.
– Ще маєш час порозумнішати. Чекай. А що там у тебе у вузлику? Я там не дивилася.
– Ключа там нема. І скарбів також.
Регіна розгорнула вузлик.
– Тут…вишиття. Я вишиваю омофор Пресвятій Діві Марії.
Анна розглядала вишиття, що й про ключ забула.
– Похвально. Дуже похвально. Хоча… Я в свої молоді роки такими дурницями собі голову не клопотала. А де ж ти вишивати навчилася? Та ще й так гарно.
– Дівчата показали. А вже потім я сама.
– Однак… Простолюдинка ти.
– Не бачу в тому нічого поганого. Всі ми від простого люду родом. Ну… Піду я вже. Втомилася.

А Кирила і Федора клопотали свої думки.
– Ну що, Федоре, нам робити? Зриватися з насидженого місця?
– А що б ти радив? Сидіти і чекати? Чого чекати? Якщо ми наважилися врятувати Ростимира, а інакше ми не могли, то під нами з того часу горітиме земля. А ми ж не самі. У нас родини. Княжна має рацію. Як тільки княгиня довідається, що Ростимир живий…
– А як вона довідається?
– Доже просто. Захоче глянути на кистяк лицаря. А кистяка нема. Буде або живий Ростимир у підземеллі, або ні Ростимира, ні кістяка. Отоді вона завиє від злості, і та злість впаде на наші з тобою голови.
– Тоді що? Тікати?
– Якнайскорше. Доки є ще така можливість. Я вчора бачив Регіну. Регіна нас приспішує. Княгиня хоче конче знати таємницю скарбниці і мати від тієї скарбниці ключ. Вчасно той ключ Регіна з рук збула.
– А ми сидимо і нічого не робимо. Чогось чекаємо. Анна грозилася доньку у вежу заточити і ката до неї приставити, щоб таємницю тієї скарбниці вивідати.
– Нечувано.
– Зате по-князівськи. Нам з тобою нема чого журитися. Не в пустелю, не в ліси та болота тікаємо. Наша добра княжна дає нам гроші для обжитку. Чого ще? Ми поможемо їм, а вони нам.
І почалися клопоти.
– У нашому князівстві не можна. Тут нас найперше будуть шукати.
– Ти забув, що ми з тобою і з нашими родинами люди вільні. Ще князь Олейко нам ту волю подарував. Ми можемо жити там, де захочемо.
– Все це так. Але краще жити подалі від княгині.
Купили одяг для господарів і для себе, добрих коней, пару добрих міцних господарських возів.
– А там докупиться, що буде треба.
Аж у третьому князівстві в долині між горами знайшли затишну місцину. Село чепурне, хати ошатні, бурхлива річка з гір тече. Тут і купили дві ошатні садиби для себе і майже розкішний будиночок з садом для своїх панів.
– Трохи треба буде підправити. Та хіба це нам важко?
Нікого тут новосели не здивували. Сюди часто приїжджають поселенці з родинами, пани зі слугами, або невінчані пари рятуються від своїх переслідувачів. Село радо всіх зустрічає. Часом у панів і робота якась знайдеться. Клімат тут м’який, сприятливий для проживання. Гори захищають влітку від надмірної спеки, а взимку від лютого холоду.
– Садовина і городина тут добре росте, – казали селяни. – І діти також.
Найперше треба було перевести свої родини з усім статком. Хоч там статку того… Та Федорова дружина, скажімо, не хотіла лишити своїх рогачів.
– А як я без них?
І мусив взяти. А що з жінкою зробиш? Перевести було не складно. Та головне – треба було зробити це непомітно, щоб нікому в око не впало.
– Все, – зітхнув Федір.
– Тепер можна і нам.
– Нам – то байка. А от княжну як вихопити? Її ще важче викрасти, ніж Ростимира.
– Не гризися тим. Моя бабця дала мені трохи снодійного зілля. Увечері розведу з горілкою та піду пити зі сторожею.
– Гляди, сам випадково не гильни.
– Ну що ти! За кого ти мене маєш!
– А княжна?
– Княжна увечері буде чаювати з челядю. Тільки княгиня буде на сторожі. Та я не думаю, що ми знімемо такий шум, що ясновельможну потривожимо.
– Знаєш, я спокійний. Наші родини у безпеці. І забезпечені. Так княжна звеліла, хай здорова буде. Навіть, якщо з нами щось станеться…
– Нічого з нами не станеться. Все мусить бути добре. Нам допомагає Бог, і душа князя Олейка опікується нами. Думаю, він і в потойбіччі не забув про доньку свою Регіну.
– Не забув, бо любив її. Боже праведний, і ти, князю Олейку, допоможіть нам. Не задля своєї розкоші ми стараємося, а рятуємо двох добрих і чесних людей.

Битим шляхом їхав критий віз. Не такий, щоб дуже розкішний, та міцний, бо то знаючі люди купували, господарі. То їхала молода пара зі своїми слугами. Молоді сиділи, тримаючись за руки, і мовчали. Їм було досить того, що вони були разом. Обоє були одягнені по-панськи, але без надмірної розкоші. А слуги – як слуги: чисті, ошатні, такі, що знають собі ціну. Коли звернули з битого шляху на непроторену дорогу, Ростимир сказав:
– А зараз нам треба знайти церковцю і старенького священика, щоб обвінчав нас. Це конче треба. Ти як, Регіно? Ти не проти? Я, бач, тебе й не питаю. Чи хочеш ти вийти заміж за мене безрідного?
Припала до нього.
– Хіба ж я можу бути проти, мій соколе? Я щаслива, що ми разом. Я така ж безрідна, як і ти. А може ще й безрідніша. Шкода, що мій батько не дожив.
– То правда. Він порадів би за нас.
– Він любив нас. Не в таких умовах ми б вінчалися.