– Послухай, Регіно… Я вже в тебе колись питала, а ти мені так і не відповіла. Батько перед смертю дав тобі ключ.
– Ключ? Який ключ? А-а, так. Здається, давав.
– Це був ключ від князівської скарбниці.
– Може від скарбниці. А що?
– Чи ти все ще така по-дитячому наївна? Чи хитруєш?
– Я не знаю. Навіщо б я мала хитрувати? А що?
– Ключ від скарбниці! Ти хоч усвідомлюєш, що це таке?
– Ах, так. Це дуже…
– Батько тобі його дав.
– Ах, матінко! Я була безтямна від горя і зовсім нічого не пам’ятаю.
– Я хотіла б бачити той ключ. Де він?
– Не знаю. Був, я знаю, що був. А де…
‘ – Ти мене доведеш до божевілля. Невже ти не розумієш, на скільки це важливо?
Від злості її перекосило. Вона була страшна.
«І це моя мати? – думала Регіна. – Не може того бути. А може я не її дитина?»
– Чого ти мовчиш?
– Бо я і справді не знаю, де той ключ.
– Це ж скарбниця! Розумієш? Скарбниця!
– Розумію.
– Я в твоїх покоях вже все перешукала. Там його нема. Хіба при тобі.
– При мені його теж нема.
– Так… Роздягайся.
– Мамо!
– Роздягайся.
– Яка ганьба! Та від такої ганьби я не те, що в монастир, а в божевільню піду.
– Підеш, коли буде така потреба. А зараз роздягайся.
Княгиня смикнула доньку за сукню, аж щось затрішало в її руках. Регіна повільно роздягнулася. Стояла тепер перед матір’ю голісінька, а та прискіпливо її оглядала. Вона обмацувала весь Регінин одяг, кожну складочку, кожен рубчик. Ключа не було.
– Де ти його сховала?
– Та ніде я його не ховала. Навіщо він мені? Може ще раз пошукайте в моїх покоях. Може він все-таки там.
– А ти не могла його загубити?
– Не знаю. Може могла.
– А де? Де ти могла його загубити?
– Хіба що в саду. Я більше ніде не була.
– Легко сказати – в саду! Хіба можна у великому саду знайти маленький ключик? Ну… Та пошукаєм ще. Ти, дочко, така на свої роки легковажна, що аж дивно. А твій батько був таки дурень, що тобі довірив таку серйозну справу.
– Мамо, хіба ж можна так про батька? Його ж нема.
– Мені все можна. Я – княгиня. Якби князь Олейко був живий. То я не сміла сказати, що він дурень. А тепер смію, бо його нема, а я княгиня. Цей ключ мав належати мені. І скарбниця має належати мені. А тепер що? А ще скажи, доню моя… Батько тоді сказав, що ти знаєш таємницю нашої скарбниці. Ти її знаєш? Батько тобі показував, де та скарбниця? Бо я, хоч і княгиня, а тієї таємниці не знаю. Князь ніколи мені про те не говорив.
– І я не знаю, матінко. Може батько щось і казав, та мені хіба ж до того було? Мене тоді більше бали цікавили та мій Ростимир. Хіба вчили мене думати про скарби? От як би тепер… Тепер я би уважніше дослухалася до батькових слів. Тепер нема балів, ні мого Ростимира.
Та й зітхнула.
– За тим не журися. Ще будуть бали і наречений, гідний тебе.