Ходила по садку, сиділа в альтанці, журилася, часом плакала. Того лагідного дня їй було особливо важко. В такий день вони з Ростимиром були б удвох, і їхнім розмовам не було б кінця. Та Ростимира нема, і не знати, чи живий.
В альтанку, де сиділа Регіна, заглянув старий слуга Федір.
– Чого тобі, Федоре?
– Я хотів сказати тобі, княжно… Твій ясний сокіл Ростимир живий.
– Живий! Де ж він?
– Живий – це головне. А де він? У підземеллі. Найглухішому, найвіддаленішому, найглибшому.
– Боже мій!
– Тихо, княжно, тихо. А то ми всі пропадемо. Твоя мати наказала нам з Кирилом заточити його в підземелля і залишити без їжі і без води. Та ми того не зробили. Заточити ми його мусили, щоб не знайшлися жорстокіші виконавці. Та ми Ростимира доглядаємо і бережемо. Та що це за життя – сама розумієш. Він велів кланятися тобі і сказати, що він тебе любить. Тебе одну, княжно. Твоя мати думає, що він вже помер. Та вона може в будь-який час похопитися і заглянути у підземелля чи послати когось, щоб пересвідчитися, що Ростимира вже нема. І тоді… Сама розумієш, що буде тоді. Треба щось думати.
– Боже мій! Голубочки сизенькі! Проведіть ви мене до нього. Хоч на часиночку. Нехай я тільки побачу його, нехай почую його голос.
– Добре, княжно. Завтра зранку, гуляючи, приходь до третьої вежі. Ми проведемо тебе. Не надовго. Сама знаєш, за тобою стежить пильне око матері.

Темрява і вільгість підземелля вражали. Зі стін капала вода. Час від часу під ногами шмигали пацюки. Княжна й не підозрювала, що в їхньому замку є такі страшні місця. Вона бачила лише картини, розкішні меблі і бенкетні зали. І блискучий паркет, на котрому так легко було танцювати. Ні, після побаченого вона вже ніколи не зможе танцювати на тому блискучому паркеті. Не зможе.
– Прийшли, – тихо сказав Федір. – Сторожі тут нема. Княгиня думає, що він вже мертвий. Ти, Кириле, про всяк випадок повартуй.
Двері відчинилися – і війнуло затхлим спертим повітрям. Млявий каганчик не міг розігнати пітьму. Це було маленьке світелко для душі. Княжна кинулася туди, до свого коханого, ні на що не зважаючи.
– Лебедику мій! Соколе мій ясний!
Заплакала, заридала, а потім похопилася: не час плакати. Тим не допоможеш.
– Ростимире, чого ж ти мовчиш?
– Ти прийшла, ангеле мій, щоб потішити мене перед моєю смертю. Дякую тобі.
– Не про те зараз мова. Треба думати не про смерть, а про життя. Я ж не знала, мій любий, що ти тут. Тепер знаю. Тепер треба думати, як нам утекти.
– Утекти? Це неможливо.
– Все, голубе, можливо. Ми маємо двох вірних людей – це головне. А ще ми маємо скарбницю. Нам її мій батько подарував. Ось тобі ключ від неї. Тримай.
– Ні – ні. Не треба. Не треба мені ніяких скарбів. Не із-за скарбів я хотів поєднатися з тобою, а тому, що я тебе люблю.
– Почекай, голубе. Ті скарби потрібні нам не для розкоші, а для втечі і нашого подальшого життя. Розпорядися ними, як сам знаєш. Не шкодуй нічого. Ти ж лицар, а я слабка жінка, котра увесь час перебуває під пильним оком матері. Нехай слуги знайдуть надійне місце і найперше перевезуть туди свої родини. Нехай там у якомусь селі куплять ошатні будиночки: два для себе і один для нас з тобою. Нехай куплять добрих коней, одяг і все, що треба. Довіряй їм, як самому собі. Це люди чесні. Як це не сумно, як це не страшно, але ми мусимо тікати останніми, коли всі вже будуть у безпеці. Нехай наб’ють бесаги золотом і коштовностями. Це буде нам з тобою на облаштування і подальше життя. Не сумнівайся, тих чесних людей наші скарби не спокусять. І нехай ніщо тебе не гнітить. Ти знаєш, що батько нам ті скарби подарував і ключ від скарбниці мені віддав. Княгиня вже давно за тим ключем питала. Вона нишпорить за ним у моїх покоях. Скрізь перешукала. А я той ключ з собою ношу, поряд з хрестиком. Не тому, що він від скарбниці, ношу як пам’ять про батька. А тепер всі скарби будуть нашим порятунком. Думаю, що княгиня Анна скоро і мене обшукає. Та тепер я її не боюся. Нехай шукає. А тепер найголовніше. Де та скарбниця. Слухай уважно. Цю таємницю знаю тільки я. Слухай і запам’ятовуй, щоб міг розказати слугам. У княжій родинній усипальниці є одне поховання давнього предка. Там на плиті і прізвище його написане. Вигадане прізвище. І предка такого не було. Отам і поховані скарби. На плиті зображене сонце з великими променями. Один з тих променів можна посунути і тоді вже ключем можна відімкнути цей сховок. Запам’ятав?
– Та… Наче запам’ятав.
Заглянув Федір.
– Княжно, нам пора. Не можна довше.
– Йду вже. Прощай, мій соколе. Роби, як я сказала. А решту додумуй сам. Я нічого не можу, бо я під недремним оком. Люблю тебе.
Цього разу княжна повернулася з прогулянки весела, розпашіла і навіть усміхнена. А очі були такі глибинно сумні. Та хто б же дивився їй в очі? Не княгиня, ясна річ.
– Ти сьогодні гарно виглядаєш.
– Дякую.
– Де ти сьогодні була?
– Та по саду ходила. Аж до води дійшла.
– Ти б обережніше. Кажуть, що там десь є змії.
– Найстрашніші змії – то люди.
І зітхнула. Княгиня глянула на неї з коса.
– І все-таки зле, що ти ходиш одна.
– Для змій так спокійніше.
– Гостра ти на язик, Регіно.
– Така вродилася. А може виросла така.