Війна точилася довгих три роки. Запекла війна. Войовничий сусіда сказав:
– Я княжну Регіну для свого сина мечем завоюю. Не треба мені згоди її батьків на їхній шлюб. Як полонянка вона увійде в мій дім.
Гинули люди. Відважно билися лицарі по обидва боки. Та все ж князь Олейко та його лицарі захищали свою землю. На його боці була правда. Лицарство князя Олейка постановило: або загинути, або перемогти. І таки перемогло. Відтіснило ворога на його тереторію. Переможці взяли велику данину, щоб не важився тамтешній князь нападати на своїх сусідів. Повернулися вояки додому, до своїх родин, щоб обробляти землю, святкувати весілля, хрестити дітей. Повернувся і Ростимир у славі і в пошані. Князь наділив його золотом, сріблом, землями та воїнськими почесними відзнаками. Думалося, що недовго чекати і весілля Ростимира з Регіною. Та на війні був жорстоко поранений князь Олейко. Найкращі лікарі чаклували біля нього. Та не в їхніх силах було щось зарадити. Перед смертю покликав князь княгиню Анну і благословив Ростимира з Регіною на подружнє життя. Дав донці ключ від скарбниці і сказав:
– Що там є, то все твоє. Для тебе дбалося, і я хочу, щоб тобі дісталося. А ти, Анно не йди в супереч моїй волі. Нехай діти єднаються і будуть щасливі. Бо я тебе знаю. Як тільки я закрию очі, ти зробиш все по-своєму. Не смій. Чуєш, що кажу?
– Та я що? Я ж не проти. І твоїй волі коритися мушу. Ти ж князь.
– Лицеміриш, княгине. Я знаю, що лицеміриш. Та я вже не в силах щось зарадити.
«Ти вже вмирай скорше, – думала княгиня. – А я вже собі без тебе дам раду. Зроблю так, як сама схочу».
Поховали князя. Княжити стала княгиня Анна. Всі відразу відчули її важку жорстоку руку. Весілля треба було відкласти. Не випадало сяткувати весілля в дні жалоби. Хоч князь перед смертю наполягав, щоб не відкладати. Та якось не випадало.
А тим часом княгиня покликала двох старих слуг, наказала їм схопити Ростимира і заточити в глухе підземелля. Заточити – і забути за нього, не даючи йому ні їсти, ні пити.
– Защо, княгине? – не втерпів старший слуга Федір. – Це ж такий славний лицар. Рівного йому нема. І покійний князь любив його.
– Без нього ми б не перемогли у тій війні, – докинув Кирило, що знав Ростимира ще маленьким, вчив його верхи їздити.
– Мовчіть, дурні, не ваше діло. Чи вам власні голови на плечах заважкі? Розпустив вас князь. Та я вам нагадаю, де ваше місце.
Прийшли слуги до Ростимира та й все йому розказали. Так, мовляв, і так. Княгиня звеліла. Не пручався лицар, не відбивався, а покірно пішов за слугами. Та не все вони зробили так, як звеліла їм княгиня. Занесли в’язневі теплий одяг. Теплу постіль та й добрий харч та пиття йому носили. Та берегли свою таємницю, бо це було небезпечно і для в’язня, і для них.
А княгиня собі тішилася:
«От яку я йому смерть придумала: від голоду та від спраги. Це за те, що був він обласканий князем, за те, що смів дивитися на княжну. Це страшна смерть. Повільна і страшна. Нехай тепер згадує ті золоті дні і любов княжни».
Їй і до голови не прийшло, що слуги зробили щось не так.
«Нехай там скніє у тому підземеллі. Навіщо його звідти діставати? Кривотолки підуть, а це зайве».

Журилася княжна Регіна. Подвійну жалобу носила. Раз те, що її батько помер, а друге те, що кудись зник її коханий Ростимир. Куди він міг подітися?
– Чекай його, чекай, – зловтішалася княгиня. – Добре, що він тепер багатий. Поїхав собі іншу наречену шукати.
Не вірила Регіна материним словам. Чуло її серце, що біда спіткала коханого. Знала вона, була певна, що її мати спричинилася до тієї біди.
– От відбудемо жалобу, – казала княгиня, – а там і заміж. А що? Приндитися тепер нема чого. Нема тепер твого коханого.
– Мамо!
– Звикай. Нема. Ну добре, добре. Ще почекаємо. Ще жалоба. А потім… Я тобі не батько. То він розпустив тебе. У мене будеш покірна, як шовкова. Мусиш матір слухатися.
«Що ж то мене чекає? – думала княжна. – Тату, тату, заступіться там за мене перед Богом».

Княжна любила бути сама. Особливо на прогулянках. Гнала від себе покоївок, служниць всяких, що мали б її супроводжувати.
– Не маленька. Йдіть і займіться якимсь ділом.
– Коли ж княгиня…
– От і йдіть до княгині. А я вас не потребую.
– Не пристало, щоб княжна сама блукала по саду, – пробувала урезонити її княгиня.
– Не пристало? А то чому? У нашому саду леви не водяться, тигри ні на кого не нападають, на вежах сторожа стоїть на чатах. Пощо мене супроводжувати?
– Є якийсь етикет, якийсь порядок.
– Всі ті кривляки мене втомлюють, мене дратують. Я вже не розберу, чи я вільна, чи я полонянка.
– Та як хочеш. Хоч і сама вештайся. Тільки якось воно…
І все ж княжна помічала, що за нею часто хтось підглядає.
– Мамо, я забороняю за мною назирці слідкувати.
– Забороняти чи дозволяти тут можу тільки я. І аж ніяк не ти.
– То хто ж я тут така? Рабиня?
– Та заспокойся, Регіно. Ніхто за тобою не слідкує.
– Мамо, я свого батька дитина. Я все помічаю. Не відчую вдома волі, піду в монастир.
– В монастир? Що це ще за новина?
– Не новина, мамо. Я так вирішила. З того часу, як зник мій коханий.
– Заміж ти підеш, а не в монастир.
– Як не буду з Ростимиром, то не буду ні з ким.